— Багатенько,— констатував сухо.
— Можливо,— спалахнула Наталка.— Тут ночував мій чоловік.
Давид не звернув жодної уваги на її тон.
— Це не будинок побачень.
І раптом Наталка заплакала. Заплакала від злості, від сорому, від власного безсилля.
Давид дав їй брому, вклав у ліжко:
— Наталочко, не треба... Заспокойся... Отже, ти пробудилася до життя...— Він гладив їй коси, наче маленькій ображеній дівчинці.
І якби Наталка цієї хвилі поглянула на Давида, то побачила б дивний вираз його обличчя. Він дивився вже на неї не як на пацієнтку, а як на гарну жінку... Ось вона лежить перед ним зморена й безсила, тремтять пошерхлі губи. Давид вийшов.
Ольга Аркадіївна за кілька місяців перетворила свій будиночок у справжній рай. Ідеальна чистота і порядок в кімнатах, те саме і в саду, і на городі. Цього року рясно вродили полуниці — три врожаї зібрали, а зараз вгиналися яблуні від важких плодів. Полуниць було до погибелі, і якось сусідка — дуже мила Карпівна — запропонувала:
— Навіщо ж добру пропадати, Ольго Аркадіївно? Давайте я продам.— І винесла вранці два кошики на базар, а по обіді віддала гроші.
— Тільки ж Нарбутову не обмовтеся,— попросила Ольга Аркадіївна.
— А яке діло чоловікам до нашого хазяйства? — відмахнулась Карпівна.— Хай не втручаються.
— Хай не втручаються,— повторила Ольга Аркадіївна.— Я тут хазяйка.
«Не втручайся» — це дуже влаштовувало Михайла Костянтиновича. Вийшовши у відставку, він зовсім по-іншому почав сприймати світ. Не було головного в житті — роботи. Він просиджував днями в саду й читав. Але довго так тривати не могло. І якось він сказав дружині:
— Я влаштуюсь на роботу.
— У тебе нема ніякої спеціальності.
— Набуду.
— Підеш учнем до якогось токаря?
— Піду.
— Ти був і залишився фантазером, Михайле, і це завжди нам виходило боком...
— Я тебе не розумію, Ольго. У нас дружна сім'я і ти ніколи...
— Так, так, у нас дружна сім'я, і я ніколи не перечила тобі. Навіть тоді, коли ти відмовився їхати до Німеччини... Інші поїхали... А ми сидимо в цьому закутку,— в'їдливо промовила Ольга Аркадіївна.
— Нам і тут непогано.
— Ти завжди намагався не бачити і не чути нічого поганого.
— Я — оптиміст... і бачив дуже багато поганого на війні і намагаюсь дивитися на все інакше.
— Я теж була така, Михайле, поки ти ходив у полковниках, а зараз, зараз я... боюся цього життя.— Сльози текли по її зеленому обличчю.— Нам доведеться на всьому економити...
— А як інші живуть?
— Я не хочу думати про інших, я зараз думаю про нас, про Наталку.
— Головне, щоб вона була здорова.
— Прийде старість, а в нас ніяких заощаджень... Як Наталка житиме? — уже ламала руки Ольга Аркадіївна.
— У неї є чоловік.
— Чо-ло-вік?! Ха-ха-ха,— зайшлася нервовим сміхом Ольга Аркадіївна.— Отой нещасний голова колгоспу, для якого поросна льоха дорожча за дружину?
— Ти несправедлива до Платона,— заперечив Нарбутов.— Він — людина високої честі і обов'язку. На таких, як він, тримається наша держава.
— А держава що, пропала б, якби він жив з Наталкою тут?.. Якби не ти, то я нізащо не дозволила б їй тоді поїхати в Сосонку.
— Наталка тебе не послухала б... Зрозумій, то була любов... благородний порив... і...
— Завжди ти зі своїм благородством носишся. Гадаєш, що він там за ці роки не завів собі якоїсь кралечки? — Ольга Аркадіївна зосереджено витирала обличчя.
— Не знаю і не хочу про це думати,— відмахнувся Нарбутов.— Ти, Ольго, дуже змінилася.
— Не заперечую. Я просто, милий мій, починаю мислити реалістично — на двісті карбованців твоєї пенсії... мінус податки, внески,— загинала пальчики,— утримання машини, витрати на дім, газети, телефон...
— Облиш ти ці розмови! — обірвав її Нарбутов.
Ольга Аркадіївна взяла зі столика пляшечку і демонстративно почала капати в склянку з водою валер'янку.
...Восени Наталка мала виписуватися з клініки. Платон відпросився в Мостового, хоч пора була гаряча: хлібоздача, сівба і ще десятки невідкладних справ, які виникали щоденно.
— Їдь, Платоне, без тебе вправляться. Та привозь уже Наталку, скільки ж тобі мучитись? Привіт від мене,— казав Мостовий.
— Я хочу машиною поїхати, може, справді заберу.
— Ти її на своєму газику розтрусиш по дорозі. Бери мою «Волгу»,— порадив Олександр Іванович.
— Дякую.
Перед від'їздом Платон тримав велику раду з Васьком.
— Треба, Васю, навести порядок в наших апартаментах... Побілити, чи що?
— І підлогу пофарбувати не завадило б,— додав Васько.— Ти їдь, Платоне, а я тут усе зроблю. Попрошу тітку Ганну, Мотрю Славчукову... Не хвилюйся. Так нам буде добре, як приїде Наташа! Правда?