Хто бачив би зараз цього чоловіка, згорбленого, у чорному сукняному плащі, який стояв серед понурого саду, то пригадав би собі птаха, що відбився від зграї. А якби в нього не вистачило фантазії, то подумав би: не чоловік, а чорна пляма. І був би ближчим до істини. Пан Болеслав — се була чорна діра, в якій зі свистом зникає світ. Повітря згустилося довкола нього, а легкий подмух вітру приніс запах гірського снігу.
Петро вернувся розтривожений, думав, що не засне цієї ночі. Втім, завтра він побачиться з отцем Антонієм коло церкви. У хаті світилося, як вовкові в зубах, але світилося, і хлопець чекав на нього, читав старий календар, лігши грудьми на стіл. Він з острахом подивився на батька, але Петро відвів очі, щоб не зрадити своєї радості від того, що з Орком все добре. Після того, що сталося, він боявся заходити до хати, де нікого нема.
Обоє згодились на тому, що завтра підуть до церкви, а потім на цвинтар. Петро не признався, що вже був там нині бо не вважав се за справжні відвідини. То була не зовсім вдала спроба зняти тягар з душі, а мав би знати, що се не робиться скоро й легко. По вечері Петро ліг знову на лаві, а не на ліжку. Коли велика родина, то звикаєш, що на одному ліжку народжуються і вмирають, але дві смерті за півроку викликали у нього відразу до постелі. Спочатку сон не йшов до нього, Петро не міг викинути з голови слова, призначені для отця Антонія. Все-таки не був богословом, а звичайним сільським хлопом, що не міг дати собі раду з болем у серці. Він помолився, укрився ще одною веретою, бо від вікна тягло холодом, й заснув. Точніше, перебував між сном і дрімотою, коли людині часом ввижаються дивні образи і вчуваються голоси, особливо, збуреній очікуванням. Очі мав заплющені, голову втиснуту в подушку, коли до нього раптом долинув смутний спів без слів. Годі було передати ті розпач і безнадію, хіба що порівняти з чорною порожнечею, у якій не може нічого зродитися і нічого не може вмерти. Той спів заманював, притягував до себе, і було у ньому навіть щось приємне, солодке. Однак, жива душа мусила противитися тій незнаній силі, у чиїй природі було щось надлюдське й несправедливе. Петро розплющив очі й стиснув кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні. Він зрозумів, що цей спів кличе його кудись, призначений йому. «Як же так? — думав він. — Чому я мушу кудись іти? Чому — я?» Мелодія була проста, тягуча, то здіймалась догори, то сковзала вниз, наче по мокрому жолобі, повторювалась одним і тим самим голосом. Він міг заклястися, що вже колись чув її, можливо, навіть ще в утробі матері: була ніби замкнена і просилася вийти разом з тілом. Петро сів і визирнув у вікно. Там було світліше, ніж у хаті. З вікна було видно частину городу й пліт. На городі стриміли тички з рештою фасолі, яка так і не пристигла, а зразу за нею — три темні постаті. Облич він не міг розгледіти, але виглядало так, мовби ці три постаті кличуть його співом.
Петро впав на подушку, притис долоні до вух. Ніколи ще не чувся таким безборонним у власній хаті. Він не знав, хто то був, здогадувався, що причина у ньому самому, а тому він нікуди не дінеться. У голові билася одна думка: аби Орко не почув того, що чує він, бо це зробить їх обох нещасними. Попри все він мав надію, що то йому привиділось і не матиме продовження.
Ненависть з’їдала пана вчителя, і те, що відкривалося людським очам, було лише сухою шкаралупою, всередині якої розгорявся вогонь. Він подер на дрібні кавалки картку, що залишив фотограф, щоб пропав навіки, й спалив. Те саме він зробив би з тими панами, котрі волочилися по селі. Нероби!
Мусив завтра вибиратися до Самбора, аби ніхто з них не шарпав його двері. Можна буде заночувати у швагра, хоч то добра скотина, клятий бакалійник. Заріс салом, як свиня. У цьому світі не було жодної людини, котру би пан Гнат любив. Від тих, хто намагався його полюбити, він тікав. Намагався говорити до всіх тихо, рівно, без жодного виразу на лиці. Інакше, як міг би обманути тих простюхів?
Заспокоювався лише коло горівки, дешевої, паскудної, їхньою з Лейбою таємниці, що обидва називали «ліком», бо хіба то не лік для такого чоловіка, що вже не має в жилах краплі крові, а лиш чистий алкоголь? Він був певний, що ніхто в селі не знає про його хворобу, але ті двоє… Хто знає, ким вони є насправді? Куди він піде, як його виженуть зі школи? Ні крейцара за душею.