— Може, ти когось забув?
— Що собі єгомость думає? — розсердився паламар, ще молодий чоловік. — Хіба я щось колись забував?
Гриньо був язикатий, але не гірший від інших паламарів. Мав п’ятеро дітей і через се був трохи нервовий. І дбав про храм Божий, як про власну хату.
— Ну-ну, не гнівайся! Мені здалось, що нині було більше людей, ніж звичайно.
— Ага, — буркнув паламар.
Довів отця Антонія до ґанку, звідки падало світло на скроплене дощем гілля, що застигло в молочно-білому тумані, попрощався і пішов. Кроки його заглушило повітря, пересичене водою. Священик прислухався. Від тієї тиші йому стало недобре. У такій тиші нічого не росте. Він уже натиснув на клямку, коли по освітленому ґанку сковзнула тінь, точніше дві тіні: безгучно, безшелесно, але від того йому аж завмерло серце у грудях і затерпли плечі. «Господь зі мною!» — прошепотів розпачливо отець Антоній і ступив у сіни.
…Був цей вечір не лише для священика тяжким, смутним і прикрим. Пан Болеслав сидів у своєму покої й читав. Удень він навіть не виходив. Постояв трохи на терасі, дихаючи згубним для нього вологим повітрям, спостерігаючи, як туман усе щільніше огортає міст і підбирається до стаєнь та комор. Не чувся гірше, ніж звичайно. Один момент йому навіть здалося, що зможе прижитися у цьому тихому сонному світі. І від суєти його оборонять слуги, не жадібні й не хитрі, вірні своєму домінусу. Малися на увазі дворецький і ключниця. Інших пан Болеслав навіть не знав на ім’я: жили вони, як усі люди, спали вночі, працювали удень. До управителя він почував інтуїтивну неприязнь: від того пахло, як від збудженого жеребця. Нагадував йому полковника Б., від котрого ніхто не знав, чого чекати і як йому догодити. Такі люди однаково небезпечні, як на війні, так і в мирний час. Під час миру поводяться, як на війні, а на війні — як у театрі, не міняючи своїх звичок. Важко було донести управителеві до відома, що про господарські справи треба мовити коротко і рідко. До того ж належав до його стану і міг часом кинути таке слово, що зранило б пана Болеслава і видало його з головою. Збіднілий рід пана Болеслава втратив увесь гонор, і тому несподіване багатство не йшло йому на користь. Уже два покоління Комарницьких перебувало на низу суспільної ієрархії: ремісники-палітурники і садівники. Мати Болеслава була з цілком простих, а батько помер дуже рано. Вона ще встигла віддати Болеслава в науку до палітурника, і теж пішла зі світа. Тепер він не міг цього нікому розповісти. Ніхто зі шляхти не встидався зубожіння, бо аристократизм — се порода, а не статки. Однак ремісниче заняття аж ніяк не узгоджувалося з поняттям аристократизму, як і торгівля. Пан управитель натякав, що вони з Болеславом далека родина, але дідич сприйняв цю вістку дуже холодно. Насправді, се його вжахнуло і зробило ще більше замкнутим.
Ключниця Емілія йому допомогла уникнути прямої конфронтації: перевіряла рахунки і радила, як вчинити найліпше. Була, по суті, речником нового дідича, «дуже хорого», «героя війни», як вона казала. Могла би пристати до змови з управителем і окрадати наївного дідича, але, як усі старі панни, почувала симпатію до «захисників ойчизни». Щодо дворецького Леонтія, то він згасав поволі й невблаганно, як старий кіт, що пережив усі пристрасті й спить цілими днями на печі. Не надто надійні хоронці його пекла, та що вдієш: від снів нема рятунку. Вони, як чадний газ, находять невидимі тріщини у свідомості, змушуючи жити одним життям. А суспільство вимагає, щоб ти жив другим життям, і десь між ними двома вміщується твоє власне: безсонна ніч і кілька передвечірніх годин, коли сонце стрімко котиться за гору, таке безсиле, що не годне навіть забарвити сніг на вершині. Про той сніг сказав Леонтій, подаючи обід. Мав зворушене лице, бо як-не-як це переміна. З вікна не було видно гори. Треба перейти до останньої кімнати у лівому крилі, де колись була спальня пані графині. Там Болеслав зіткнувся із запахом старості, котра боїться протягів, і валер’янових крапель, і парфумів. На стіні було повно світлих плям від знимок і слід від великого розп’яття. А в бюрку могли ще лишитись якісь неважливі папери. Він відслонив пожовклу фіранку й подивився на сільську Фудзі, а тоді відчинив доволі легко вікно. А потім сів у зручне вицвіле крісло й відсунув шухляду в бюрку, але одразу й засунув, побачивши там безладно розкидані листи, свідки довгого й нудного життя в маєтку. Усе це годилося би спалити, щоб не потрапило до чужих рук. Втім, пані графиня залишила тут частку минулого, яка не становила для неї жодного інтересу в Кракові. Чи добре їй там ведеться? І чи шанує її син? Сам він ніколи не бачив тієї жінки, бо купив маєток через її адвоката.