— Віро, я не чув нічого про ваш досвід, — важко дихаючи й добираючи кожне слово, відказав Назар. — Але ця справа не чекатиме понеділка!
Здавалося, повітря довкола них електризується. Всі мовчки спостерігали за конфліктом, тим часом Віра, не втрачаючи рівноваги, відповіла:
— Ми не здійснюємо аутопсій у суботу та неділю. Лабораторія теж не проводить досліджень на вихідних. Мене витягли сьогодні просто з ліжка. Також, мушу нагадати, що річка — ще не привід в’язати два трупи в одну справу. Або допомагаєте, або не заважайте. Інакше я подбаю, щоб цю справу закріпили за нашим слідчим.
Вона зберігала цілковитий спокій, наче канатоходець над прірвою. Капітан важко дихав, мов розлючений бик, хапаючи повітря роззявленим ротом.
— Вочевидь валізу принесло рікою відкілясь згори, — продовжила експертка, ігноруючи емоційний стан співрозмовника. — І, слід зазначити, вона збіса важка. Я б вам порадила організувати пошук слідів автомобіля вище за течією, доки не пізно хоч за щось зачепитися. Слідчі дії можна здійснювати і без негайного розтину.
— Яка течія? Бистриця мілка як калабаня після дощу. Хто при здоровому глузді додумався викинути тіло у цю річку? Течії вистачить до першого каменя...
— Минулого тижня кілька днів поспіль у горах не припинялися дощі. Рівень води дещо піднявся. Ви ж бачите, валіза переповнена водою, — нагадала експертка. — Решту дізнаємося в понеділок. А тепер — з дороги!
Переможений Назар не знав, що відповісти. У пошуках підмоги він глянув на Гричака і неабияк здивувався — цей хамовитий чоловічок, що змете будь-кого на своєму шляху, зараз смиренно мовчав, розглядаючи щось цікаве на власних черевиках. Тоді Назар відчув укол сорому — це ж він, головний слідчий, мав дійти висновку про те, що валізу хтось припер до річки, думка про транспорт мала зринути насамперед. Капітан мовчки проковтнув гіркий клубок приниження, підступив ближче й знову зазирнув до валізи.
Видовище було справді моторошним — бліде оголене тіло, скручене «ембріоном». Руки відтято. Одна кінцівка викладена зверху, іншої не видно — мабуть, на дні валізи. На місці плечового суглоба стирчала білосніжна кістка зі шматками плоті. Лиса голова жертви впиралася у підібгані розбиті коліна. Обличчя майже не розгледіти, але кидаються в очі рвані рани на губах, носі, мочках вух та бровах. Складалося враження, що з її лиця видирали шматки м’яса. Засохлі плями крові масляними розводами вкривали майже всю валізу. Назар відчув, як його хребет шкрябнуло чимсь холодним. Його ледь не знудило.
Розділ 13
— Господи, ти б чув ту сучку!
— Стельмах? О, чувак, а ми з нею знайомі! — скорботно відповів Циган, ковтаючи пиво. — Вона таки монстр!
— Самовпевнене стерво, — додав Назар.
Чоловіки сиділи за дерев’яним столиком в кутку пабу «П’ятниця», що розташувався у підвалі на вулиці Мазепи, майже в самому центрі Франківська. У двох уже майже спорожнілих келихах пива гойдалося тьмяне світло лампи, що висіла над їхніми головами. Довкола за столиками скупчилося чимало люду, не дивно — суботній вечір. Пощастило, що взагалі знайшлося вільне місце, аби суто символічно відзначити Андріїв день народження.
Назар почувався дуже стомленим. М’язи нили, голову розпирав тупий біль, а повіки важко насувалися на запалені почервонілі очі. Заслужені вихідні танули, мов сніг на сонці, а він досі перебував в робочому режимі нон-стоп — термінові виїзди на місця, ретельний збір речових доказів, писання протоколів, опитування свідків та нескінченні розмови з пресою. Попри перевтому він не міг залишити цю справу. І байдуже, що неділя настане вже за кілька годин. Байдуже на матір з її триклятими банками, котрі він ніяк не віднесе в підвал от уже кілька тижнів...
Оголошення про невідомого застреленого парубка поширювалося інтернетом, телебаченням і газетами блискавично, але результату поки не було. Досі жодна людина не звернулася у поліцію. Ніхто не впізнав жертву, ніхто не подав заяви про зникнення схожої особи. Ще вчора Назар устиг перевірити протоколи патрульних й переглянути майже всі виклики на «102» — але не знайшов нічого корисного. Ті самі бійки між пияками, кілька крадіжок, дві мертві пенсіонерки у власних домівках і підліток-самогубця у петлі. Зате в соцмережах люди обсмоктували новину про застреленого, наче солодкий льодяник. Сотні поширень допису в фейсбуці, ще більше коментарів на кшталт: «!!!» чи «Ой, людоньки, що коїться!». Слідчий ковзнув пальцем екраном смартфону, проглянув стрічку — нічого нового. Тоді позіхнув, заблокував телефон і відставив убік, екраном униз.
Андрій за три ковтки допив своє пиво, смачно відригнув і подав знак кельнерці повторити. Тоді вкинув до рота тоненько відрізаний шматочок бастурми й заговорив:
— Але знаєш, Віра таки крута. Якби випала нагода, я б із задоволенням ще з нею попрацював та повчився б. Ти справді ніколи не чув про неї?
Назар стенув плечима. Тоді надпив уже дещо теплого пива, виставив указівний палець і покрутив ним у повітрі, ніби намотуючи невидиму нитку. Цим жестом він просив Андрія говорити далі.
— Кілька років тому вона дуже допомогла у справі «ветеринара».
— У справі кого? — перепитав Назар, засміявшись.
— Та це ми згодом так назвали ті події, — пояснив Андрій. — В одному з сіл області знайшли труп заїжджого у приміщенні ветеринарного пункту. Справа була дуже заплутана. Скидалося на втручання надприродного, якщо чесно. Стельмах тоді добряче вплуталася, ризикуючи власним життям.
— Ну, не знаю, — з недовірою в голосі втрутився слідчий. — Не чув я нічого про справу «ветеринара» і вперше чую про вашу Віру Стельмах. А наше розслідування як назвемо? «Смерть на Бистриці»?!
Назар засміявся. Та його сміх тепер звучав радше нервово, аніж весело. Раптом перед його очима випірнули жахливі спогади — молодий хлопець, застрелений упритул. Так близько, аж обличчя спотворили глибокі опіки. Далі дівчина, ще зовсім юна, з понівеченим личком (зіпсована зовнішність — це теж збіг?) й відтятими руками, згодом спакована у валізу й викинута в річку, мов непотріб... Тим часом вродлива кельнерка принесла замовлене пінне, акуратно поставила його перед Андрієм, посміхнулася. Назар відчув, як мороз пробіг поза шкірою.
«А завтра ми знайдемо її в кущах десь на березі річки зі спотвореним обличчям». Він нервово сіпнувся й спробував розігнати похмурі думки. Коли ж дівчина відійшла від їхнього столика, навіть спробував пожартувати:
— А вона запала на тебе!
— Та пішов ти! Це звичайна ввічливість.
— Добре, добре — здаюся! — Назар підняв руки над столом. — То чого ж мені чекати від тієї жіночки? Є надія бодай на якесь порозуміння й об’єктивний висновок?
— Вона богиня серед криміналістів! — Андрій аж присвиснув. — Звісно, це жінка «з яйцями», тому з нею непросто працювати. Але, друже, повір — нам дуже пощастило, що вона в команді.
— Це не назвеш командою — вона ж просто відібрала труп і сказала чекати понеділка.
Раптом Назарів телефон озвався на столі тихою вібрацією. Вочевидь надійшло повідомлення чи якесь сповіщення із соцмереж.
«Зачекає», — подумав він та проігнорував дзижчання. А Циган продовжував своє:
— У неї якесь надприродне чуття до всіляких кримінальних таємниць. Ти сам переконаєшся — її висновки ніколи не бувають хибними.
— Чому ж вона вирішила, буцімто дівчина у валізі та наш застрелений не пов’язані між собою? — нагадав Назар.
Андрій замислився й, помовчавши кілька секунд, відповів:
— Чесно кажучи, трупи виглядають по-різному. Тому схиляюся на її бік.
— Але тебе там не було! — слідчий починав дратуватися, адже це вперше у них з Циганом розійшлися погляди. — Які шанси, що за кілька годин у Франику станеться аж два жорстокі вбивства, ще й тіла знайдуть на березі однієї річки...
— У різних її місцях, — перебив Андрій.
— О’кей, у різних. Але послухай, ми ж не в кіно! Це лише Франик, де за п’ять років трапилося менше вбивств, аніж за ці два дні. Яка ймовірність, що ми зіткнулися з двома різними злочинами?
— Усе, що можу порадити, — справді зачекаймо понеділка. Тоді порівняємо обидві смерті й точно знатимемо, чи це в нас маніяк завівся, чи просто випадковий збіг із річкою.