— Нічого собі! Засуджений? То це бандитські розборки?
— Не знаю, чи розборки, але особу встановлено, — голос експерта звучав задоволено. — Піскун Максим В’ячеславович, Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року народження. Місце прописки — Ізюм, Харківська область. Решту деталей відповідальний експерт уже скинув тобі на електронку.
Назар лише присвиснув.
— Харків? Якого дідька він забув у Франківську?
— Це ти в нас слідчий. — насмішкувато сказав Андрій.
— Я взагалі-то не по цьому, сам знаєш. Пощастило, що криміналістична лабораторія з нами в одному корпусі, і ми з Жекою товаришуємо.
— Все... все... — намагався вгамувати колегу. — Дякую за цінну інформацію. Вже виїжджаю на роботу!
Назар завершив розмову, кинув телефон на пасажирське сидіння і повернув ключ запалювання. Двигун загуркотів, й уже за півгодини слідчий вибрався з авто біля міського відділка поліції. Про зустріч з сином він забув.
Розділ 17
Леся наздогнала подругу вже біля школи. Зазвичай Христя бігала слабенько й постійно мала труднощі на уроках фізкультури, зокрема через свою зайву вагу, але цього разу вона мчала вихором. Її гнав страх. Білосніжні кросівки тридцять восьмого розміру летіли над нерівним асфальтом, присипаним пожовклим листям. Не щодня ж бачиш мерців! Це видовисько було таким жахливим, що Христя ледве чи спроможеться сьогодні заснути. Досі вона мертвих людей не бачила. Коли не стало однієї з її бабусь, батьки не взяли дитину на похорон у Коломию. Коли ховали батькового товариша — її хрещеного тата, який загинув торік на війні з Росією, її знову від стресу вберегли батьки. Коли ж два роки тому сконав її перший пацюк Томмі, дитина потай від батьків загорнула його вже застигле тільце в безкоштовну газету, яку постійно запихали в поштові скриньки, й пожбурила з вікна у квітник під будинком. Вона не розуміла, що таке смерть, але побачивши сьогодні того чоловіка між гаражами, чомусь одразу збагнула, що він мертвий. А людини так просто не здихаєшся, як маленького декоративного щура.
Дівчата хутко оббігли школу й зупинилися край дороги. В очікуванні зеленого сигналу світлофора вони підпирали руками боки й відхекувалися, не зронивши жодного слова. Просто мовчки хапали ротами повітря. Боялися навіть зустрітися поглядами. Знали — щойно скажуть уголос про те, що бачили, одразу ж зайдуться ридма. І ще вони думали, якщо не говорити про це — воно зникне, ніби й не траплялося ніколи. Просто примарилося...
Христя не відривала погляду від світлофора, що застиг на нестерпному червоному. Секунди спливали, а відчуття було, ніби тягнуться години. Здається, кожен зустрічний пішохід по цей бік та через дорогу дивиться саме на них, дівчат. Міряє поглядом, мружиться, згадує, чиї це діти. Ніби всі довкола вже знають. Христя ледь стримувала сльози, а Леся досі озиралася, аби переконатися, що ніхто за ними не женеться.
Щоки заливали яскраві рум’янці, обличчя були мокрими від поту. Волосся Христі вибилося з акуратно заплетеної коси, і тепер вона мала дурний вигляд — червона, розпашіла, пошарпана. Щойно ж вони опинилися в безпеці — у дворі між багатоповерхівками, де жила Леся, Христина впала на лавку, розстебнула куртку і, мов ганчір’яна лялька, зм’якла й прилягла. Леся гепнулася поруч просто на землю.
Коли дівчата мчали геть з гаражного кооперативу, сторожовий пес зчинив галас. Наглядач, який доти мирно спав у своїй халабуді, хильнувши чарчину за сніданком, вийшов нагримати на пса.
— Джеку! Ану заткай-но свою блохасту горлянку!
Той гавкати перестав не одразу, а коли таки замовк, наглядач помітив, що його пес чимось стривожений. Собачі очі бігали туди-сюди, з роззявленого писка скрапувала слина, а пишний хвіст, що зазвичай радісно метлявся, зараз напружено притиснувся до задніх лап. Чоловік скрушно зітхнув, почухав чорну з сивиною щетину й неквапом відщепив Джека з ланцюга. Пес видав дивний звук — щось середнє між гавкотом та скавулінням, тицьнувся мокрим носом в долоню господаря, а тоді зірвався й побіг головною дорогою кооперативу. Чоловік натягнув на полисілу голову затертий брудно-зелений кашкет, замкнув хатинку та рушив слідом, гучно ступаючи дрібними камінцями, що ними було всипано шлях. Вони кілька разів звернули то там, то тут, проминули роздовбану естакаду. Кооператив був зовсім порожнім. Потім Джек загарчав й прожогом кинувся до іржавого гаража, де постійно збиралися патлаті малолітки.
— Що там уже наробили ті бісові діти?
Чоловік підійшов до пса, який гарчав та підвивав, зиркаючи кудись між гаражів. Туди, де підлітки постійно викидають порожні пляшки з-під пива. Він — наглядач кооперативу — вже стомився через це з ними сваритися. Але боротися було даремно — гараж орендували у власника, який не мав нічого проти пива. Наглядач кілька разів скаржився на тих малих пройдисвітів, хотів було і на власника кооперативу, але нікому не було до того діла.
Погода сьогодні стояла тепла. Сонце гріло так, що можна було ходити у футболці. Але шкірою раптом ковзнув мороз, примушуючи густе чорне волосся на руках чоловіка настовбурчитися. Спочатку він подумав, що там якийсь п’яний безхатько. Влігся перепочити, визбируючи пляшки? Його пес терпіти не міг усіляких алкоголіків й завжди кидався на п’яних. Та за мить до свідомості прокралася страшна думка — то не п’яний бомж... він мертвий.
— Дідько... — вилаявся чоловік, стягуючи з голови кашкета.
Він запхав руку, що почала тремтіти, до кишені штанів у пошуках мобільника, треба викликати копів, аж тут краєм ока помітив, що тіло серед сміття й бур’янів дихає.
— Ох, йопт! — скрикнув наглядач. — Мужик, ти живий?!
Дівчатка, які добрих півгодини мовчки віддихувалися після навіженого бігу, не знали, що чоловік між гаражами живий. Вони вирішили для себе: таємниця знайденого мерця залишиться між ними, жодна інша людина про цю пригоду не дізнається ніколи. Навіть поклялися на мізинцях.
— Це ж не Діма був, правда? — якось невпевнено спитала Христя.
— Ні.
Леся точно знала, що той дядько не її брат. Але що він робив біля того гаража?
— А хто?
— Я не знаю, — відповіла Леся і замислилася.
«Дімо, де ти?»
— А якщо Діма його вбив? — припустила Христина.
— Ти що, дурна?!
Леся зірвалася на ноги, відчуваючи, що от-от заплаче. Від страху, від утоми й від образи — хоч яким придурком іноді бував Діма, але він її брат. Він хороший. Однак той мертвий чоловік усе не виходив їй з голови.
— Сама дурна. — Христя одразу ж змінилася в обличчі — здорова рожева барва вмить поблідла, в очах зблиснули сльози. Вона склала губи тонкою ниткою, надула щоки, підвелася з лавки й гордо почимчикувала геть.
Леся залишилася сидіти у пожовклій траві, вслухаючись у сирену, що наближалася. Вона так і не дізналися, що «швидка» забрала непритомного чоловіка до лікарні. Усе, про що зараз могла думати — це брат, який, поза сумнівом, потрапив у халепу. Але до кого звернутися по допомогу? Мамі байдуже. Мама думає, що Діма поїхав на якийсь концерт. Тато Вітя... ні, його Леся боялася найдужче. Якщо тато Вітя знатиме про проблеми брата — неодмінно розлютиться.
«Я сама його знайду. Я зможу!»
Леся підвелася з трави. Ноги, які ще тремтіти від бігу, поволі донесли її до під’їзду, де незмінно товклися пияки. Дівчинка буркнула під ніс «Добридень» і прослизнула додому.
— Я знайду, — прошепотіла Леся, кидаючи погляд на зачинені двері Дмитрової кімнати. Їй знову страшенно хотілося плакати.
Завтра понеділок, отже, знову школа. Згадка про це одразу ж навела на думку, що варто сказати вчительці про те, що Діма зник. Учителька обов’язково допоможе! Леся піде до братової класної керівнички, розповість усе — крім мерця між гаражами, звісно, — і Катерина Вадимівна неодмінно допоможе знайти Діму. Ця думка подарувала спокій та впевненість, що все буде добре.
Коли Леся зайшла до вітальні, щоб сховатися у своєму кутку, тато Вітя з Французом знову пили, дивилися щось по телевізору й курили. Сивий дим звивався попід жовтуватою стелею й одразу почав різати дівчинці очі. Леся примружилася, затамувала подих й тихенько рушила до своєї «кімнати». Вона майже сховалася за шафою, коли їдкий дим залоскотав її бронхи. Леся закашлялася.