— У мене змінилися плани, тому я мала вільний час учора по обіді, — озвалася Віра.
Щось змінилося. Крига скресла? Її голос тепер інакший. Назар не міг повірити, що вона не засипала принизливими коментарями його невдалий жарт, не поставила його — дрібного слідчого — на місце. Віра говорила спокійно та навіть привітно. І її досконала вимова, з правильно розставленими наголосами у словах, уже не різала йому слух. Голос пані Стельмах більше не викликав нестерпних хвиль роздратування. Зараз вони розмовляли, наче рівні. Може, перше враження таки виявилося хибним?
— Є щось цікаве? — поцікавився Назар. — Ну, окрім того, що тіло пошматували, запхали до валізи й викинули в річку?
— Дещо є. Я десь загубила адресу вашої електронної пошти. Можете скинути її на цей номер? Бо якщо надсилатиму через управління, згаємо більше часу...
— Ага. Без проблем! — зрадів він, водночас витріщаючись у монітор, де з’явилося кілька записів із камер спостереження на дорогах міста.
— Користуєтесь телеграмом?
Назар майже її не почув. Він укотре прокручував записи, де «засвітився» чорний «седан» з потрібними номерами. Більшість файлів датувалися четвергом.
— Що? — перепитав неуважно.
— Телеграм, вайбер, ватсап? Користуєтеся якимись додатками для зв’язку?
— А... так, звісно! Усім цим. Ще маю скайп і месенджер... куди писати, кажете?
— Напишіть на телеграм. На цей номер. Дякую.
Вона швидко роз’єднала дзвінок, навіть не попрощавшись. Якщо Віра й кинула слідчому «до побачення», він теж не почув, адже саме цієї миті «Рубіж» показав, як автомобіль жертви прямує вулицею Набережною, минаючи спортивний комплекс ІФНТУНГ уночі з четверга на п’ятницю минулого тижня. Телефон сповз з-під вуха й гепнувся на стіл, скинувши на підлогу кілька аркушів паперу. Назар цього теж не зауважив. Він уже вантажив відео на свій комп’ютер, знову й знову переглядаючи ті кілька секунд, схоплених цифровою відеокамерою, розташованою над дорогою перед світлофором.
Якість зображення бажала кращого. Все «сніжило» й мазало. Але коли об’єкт усього на мить опинився на пішохідному переході, під тьмяним світлом вуличного ліхтаря, Назар поставив запис на паузу й збільшив картинку. Сумнівів не було — це саме те авто. Марки не видно, але номерний знак камера зафіксувала — він збігався. Далі слідчий ретельно пробіг поглядом та відзначив про себе, що цю автівку нескладно знайти, адже на боковому крилі кузова, яке показалося на камеру, було якесь зображення. Роздивитися, що ж там, не вдалося через якість нічної зйомки.
«Наклейка? Бренд? Це службове авто?»
Усі питання одразу нотував у свій пошарпаний блокнот в коричневій палітурці, аби не загубити думку. А тоді він побачив тіні...
Розділ 20
Патрульні на виклик приїхали із запізненням — розбороняли чергову бійку під нічним клубом. Зрештою це ж лише сімейні справи. Від подібних викликів вони просто вже стомилися — кожної зміни по декілька дзвінків. Зазвичай усі візити завершуються зіпсованим настроєм й усвідомленням безглуздості виїзду, адже майже кожна побита дружина врешті відмовляється писати заяву. Навіть попри внесені 2019 року зміни до Кримінального кодексу чи не всі випадки домашнього насилля залишаються безкарними. Та й викликала поліцію дитина: 99 % «дитячих» дзвінків — лише пустощі, тож потім доводиться погрожувати малим шибеникам штрафами за хибний виклик.
Коли наряд із трьох чоловіків у темно-синіх одностроях з’явився перед дверима квартири № 15, там уже запала тиша. Звісно, сусіди чули і жіночі крики, і дитячий плач, і навіть виття собаки, що розривали ту квартиру ще якусь чверть години тому, але ніхто на це не реагував. Усі давно звикли до їхніх п’яних скандалів. Один з патрульних натиснув кнопку дверного дзвінка. По той бік пролунав механічний пташиний спів. Брудні двері, обтягнуті чорним потрісканим дерматином, залишалися зачиненими. Патрульний подзвонив удруге. Потупцював на хіднику й вже хотів було обернутися до колег, як щось рипнуло.
— Хто там? — з-за дверей почувся приглушений чоловічий голос.
— Поліція, — голосно озвався інший парубок у формі, опускаючи руку на пояс, з якого звисав гумовий кийок. — Відчиніть, будь ласка, двері!
Знову запала неприємна тиша. Якийсь непевного вигляду чоловік заскочив у під’їзд, але, побачивши поліцію, смикнувся і рвонув назад на вулицю. В під’їзді тхнуло сечею й самогоном. Типове місце для п’яних розборок.
— Чого вам треба? — врешті спитали там, у квартирі. — В нас усе добре!
— Відчиніть, будь ласка, — наказав патрульний, зазираючи у кругле вічко. — Ми лише хочемо дещо спитати.
Молодики почули нервову лайку, а тоді клацнув замок і двері прочинилися. Перед ними стояв неохайний чоловік віком за тридцять. Його кучеряве темне волосся було немитим, нечесаним, присипаним пластівцями лупи. Над скронями поблискувала сивина.
— Доброго вечора, — холодно озвався старший патрульний, який досі тримався позаду з чорною пластиковою текою в руках. — Ми зайдемо.
— Ні, — запротестував чоловік і демонстративно схрестив руки на грудях.
Він стояв перед ними у брудній фіолетовій футболці з полущеною емблемою відомої марки чеського пива, в затертих і розтягнутих на колінах чорних спортивках й гумових шльопанцях кольору мокрого асфальту. Нігті на ногах чоловіка були задовгими й брудними. Коли той закладав руки, старший поліцейський помітив забиті кісточки на фалангах пальців.
— Це було не питання, — холодно відрізав він, — відступіть.
Інший патрульний знову опустив руку на свій кийок так, щоб чолов’яга це помітив, а високий, попереджаючи хід незнайомця, виставив ногу вперед прямо на поріг квартири. Тепер зачинити двері виявиться складнішим завданням.
— У нас все добре, — повторив чоловік.
Його темні очі з розширеними зіницями промацували всіх трьох хлопців на хіднику.
«Боїться», — подумав старший.
— Ми лише перевіримо й поїдемо далі, — з награною легкістю повідомив високий. — Домовилися? Маємо ще багато роботи.
Чоловік нервово ковтнув слину. За його спиною, у квартирі, стояла цвинтарна тиша. Поліцейські нашорошили вуха, але не почули ані голосів, ані бубоніння телевізора. Тим часом чоловік помітно напружився — стиснув кулаки, топтався на місці, а його погляд бігав від одного патрульного до іншого. Тоді, вагаючись ще мить, урешті відступив. Першим зайшов високий, формально посміхаючись. За ним рушили інші двоє. Одразу їхню увагу привернула занедбаність помешкання. Хоч і бачили таке мало не щодня, але було неприємно думати, що в цій квартирі живе дитина. Старі, місцями розламані меблі радянського зразка, брудне стоптане взуття попід стіною, подерті вицвілі шпалери. Ледь чутно тхнуло хлоркою, яка геть не маскувала аміачний сморід з туалету. Від чоловіка несло алкоголем і немитим тілом. Один з патрульних закашлявся, адже тут був і неодмінний атрибут подібних помешкань — сперте прокурене повітря.
— З ким ви проживаєте? — холодно спитав старший.
— Дружина, діти... — почав белькотіти чоловік, — ще теща, але вона після інсульту.
Поліцейські зрозуміли, що чоловік ще не протверезів, проте зовсім не здивувалися.
— Можна поговорити з дружиною?
Не встиг він зреагувати на питання й бодай щось відповісти, як у довгому коридорі з’явилася худа жінка. Намагалася триматися рівно, але кожен крок їй коштував неабияких зусиль. Обличчя вкривали свіжі забої й місцями багряніла кров, що вже починала присихати. Поліцейські перезирнулися. Старший кинув оцінюючий погляд на п’яного чоловіка, котрий ураз заціпенів і лише свердлив дружину поглядом.
— Доброго вечора, — привіталася вона.
Поліцейські кивнули, скупо посміхнулися.
— Можемо присісти поговорити? — звернувся старший до жінки.
Та кивнула й провела їх на кухню.
— Як вас звати? — спитав високий, зупинившись у дверях.