Жінка присіла на хитку табуретку за столом. Навпроти неї розташувався старший. Інший патрульний зупинився біля керамічної плитки на стіні, просунувши на поясі в петлі штанів великі пальці рук. На кухні виявилося так само занедбано, як і в передпокої.
«Ніби двадцять років тому...», — зловив себе на думці старший поліцейський, мимоволі оцінюючи квартиру.
— Анжела, — назвалася жінка, — Анжела Кухарчук.
— Сержант поліції Березовський Мар’ян Ігорович. Зі мною рядовий Дутченко та капрал Мисько.
Патрульний показав жетон та обвів рукою своїх колег. Жінка несміливо кивнула і, навіть не глянувши, опустила очі на свої руки, складені на колінах.
— У поліцію зателефонувала дитина, дівчинка, — сказав старший обережно, ніби йшов тонкою кригою. — Ваша донька? Можете її покликати?
Жінка спочатку кивнула, а тоді, ніби щось згадавши, різко — аж надто різко — заперечила. Її мокре волосся, яке пахнуло шампунем, прилипло до щік.
— Во..н..на, — затинаючись прошепотіла Анжела, — вона спить уже.
— Як звати вашого чоловіка?
— Вітя, — судомно ковтнула. — Віктор.
— Віктор вас ударив?
Жінка спочатку застигла й скляними очима дивилася вниз. Тоді повільно підняла голову й шмигнула поглядом повз високого поліцейського. Побачила у проміжку між ним та одвірком чоловіка, що залишився стояти в передпокої. Тоді відсахнулась, наче від гарячої сковорідки, й заперечно похитала головою. З її носа текла цівка крові.
— Він вас ударив? — повторив питання лейтенант.
— Ні, — заперечила Анжела, — я просто впала.
— У вас розбите обличчя, — зауважив той, що підпирав стіну. Його голос був якимсь писклявим, трохи нагадував дитячий. — І кров з носа.
Він схопив з гачка брудний кухонний рушник замацаного синього кольору й простягнув жінці. Той тхнув прогірклим жиром і ще чимось квашеним. Анжела глянула налякано, ніби дике кошеня, тоді мовчки схопила рушника й змахнула ним кров. Поліцейський намагався приховати огиду й непомітно витер руку об свої штани.
— Я впала. В нас усе добре, — наче робот, повторювала вона.
Тоді старший підняв погляд на високого й кивнув. Той, отримавши беззвучний наказ, розвернувся й пішов до чоловіка. Тихо звернувся до нього на ім’я та попрохав показати, де спить донька. Обоє за мить зникли у дверях до великої кімнати. Той, що підпирав стіну, легенько причинив двері на кухню. Вони залишились утрьох.
— Тепер кажіть правду, доки він не чує, — негучно, проте впевнено порадив лейтенант, нахиляючись ближче.
Запаху алкоголю від жінки він не відчув зовсім. Її погляд видавався цілком тверезим і осмисленим, хоча й трохи розгубленим.
— Я впала...
— Зараз ви можете сказати правду, — запевнив поліцейський.
— І що йому за це буде? — пошепки спитала Анжела, кидаючи погляд на двері.
— Пишете заяву, ми його затримаємо до завтра.
— А потім?
— Якщо це вперше чи вдруге — отримає штраф за адміністративне правопорушення. Якщо втретє — можна відкривати кримінальну справу. Завтра поїдете до експерта знімати побої. Це нескладно і цілком безкоштовно, не турбуйтесь. Також ви можете звернутися до безкоштовного державного юриста і психолога. За потреби, звісно.
Жінка зіщулилась, сховала побите лице у долонях й заплакала. Груди під флісовим халатом судомно здіймалися та опускалися. Нею трясло, ніби у пропасниці. З крану над мийкою скрапувало. Кожен удар води об іржаву емальовану поверхню відбивався в її голові нестримним болем. Вона мовчки плакала, не знаючи, як учинити.
Тоді старший поліцейський дістав з теки, яку тримав у руках, чистий аркуш паперу та синю кулькову ручку. Відсунув убік порожнє горнятко з чайним осадом на денці, попільничку й мобільний телефон. Поклав папір перед жінкою і сказав:
— Я продиктую.
Жінка відліпила руки від обличчя, затримала погляд на аркуші й, витерши кухонним рушником сльози та свіжу кров, що знову набігла під носом, захитала головою.
— Ні, я нічого не писатиму.
Обидва поліцейських гуртом зітхнули, перезирнулися й невесело всміхнулися.
— Упевнені? — перепитав старший. — Ми його затримаємо до ранку.
— Але завтра він повернеться...
Здавалося, що після цих слів жінка знову розридається. В її голосі було стільки болю й приреченості, що обом патрульним зробилося недобре. Вони нічого не могли вдіяти. Або Анжела зараз пише заяву, і вони «пакують» цього пияка, або — що ймовірніше — йдуть ні з чим далі патрулювати район. Подібний сценарій повторювався знову й знову, наче пошкоджена вінілова платівка. Навіть протоколи писалися під копірку. Майже кожна побита чоловіком жінка боїться писати заяву. Майже кожна терпить синці, розквашені губи й ніс до крові, адже боїться, що як поскаржиться — битимуть дужче. Поліцейським було справді прикро. Зазвичай потім дзвінки на «102» частішають, бо такого візиту вистачає на кілька днів, аби налякати кривдника. А за кілька місяців чи тижнів чоловіки починають махати кулаками знову, з новою силою. Іноді в ці квартири доводиться виїжджати вже на труп.
— Я нічого не писатиму, — Анжела майже перестала плакати. — Я просто впала.
Розділ 21
Майже всю ніч з неділі на понеділок Леся боялася спати.
Тато Вітя одразу зрозумів, куди вона телефонувала. Спочатку він ще дужче розлютився — вибив з її рук телефон і знову ляснув по щоці. Тоді, стискаючи до хрускоту кісточок кулаки, заволав, аби вона мерщій лягала спати. Далі підняв Анжелу, відвів її до ванної, а сам намочив ганчірку в холодній воді й абияк витер із підлоги кров. На килимі зосталися багряні мокрі плями, присипані цигарковим попелом. Леся ховала обличчя в подушку, тамуючи сльози.
Коли у вітальні увімкнули верхнє світло і поліцейський зазирнув у Лесину «кімнату», вона слухняно лежала, відвернувшись обличчям до стіни і вдавала, що міцно спить. А коли поліція пішла геть, мама випустила з балкону Ладу, тато Вітя мовчки розстелив диван й вони полягали спати.
Вранці Леся прокинулася сама. Тихенько прокралася з кімнати на кухню і там, на столі, побачила мамин мобільний телефон. Спершу Леся поснідала шматком білого хліба з майонезом, одягнулася. Тоді роззирнулася, прислухалася до хропіння тата Віті й, упевнившись, що її ніхто не бачить і не чує, розблокувала телефон, знайшла там контакт «Син» і зателефонувала Дімі. У динаміку було тихо. Вона притиснула спітнілими пальцями дешевий пластмасовий мобільник до вуха й чекала. За мить зв’язок обірвався. Леся тричі пробувала набирати Дмитра, але дзвінки залишалися без відповіді. Тоді, прихопивши свій портфель, Леся поквапилася до школи. Сьогодні вона мала чіткий план — поговорити з учителькою Дмитра, а після уроків сходити в бібліотеку, щоб дізнатися, як побороти демонів з підвалу, адже Христя в інтернеті знайшла лише якийсь «екзорцизм», де не обійтися без священника...
На першому ж уроці Ліля Ігорівна — Лесина вчителька — помітила червоний слід на щоці дівчинки, а також виразні ознаки втоми — темні кола під очима та спухлі повіки. На першій же перерві вона підійшла до Лесі й стурбовано запитала, що трапилося. Дівчинка налякано зіщулилась, а тоді попросилася до туалету.
Ліля Ігорівна знала, що Лесина сім’я неблагополучна. Таких сімей за останні роки наче поменшало — не те, що було у дев’яності, — але зрештою Кухарчуки такі в цій школі не єдині. Один з восьмикласників був дитиною наркоманів — про це всі знали. У дівчинки з 6-А батько відбував покарання у в’язниці. Тож доки Леся Кухарчук та всі ті учні справно ходять до школи, готують домашні завдання й переймаються оцінками — хвилюватися немає чого.
На великій перерві Леся пропустила обід в їдальні та хутенько піднялася на другий поверх. Там, серед просторих коридорів, було повно старших учнів. На їхньому фоні Леся мала вигляд маленького загубленого цуценятка. За хвилину дівчинка прослизнула крізь галасливий натовп майбутніх випускників й опинилася в кабінеті історії. Затамувала подих, відсмикнула край свого блакитного трикотажного светрика і на ватяних ногах підійшла до вчительського столу.
— Доброго дня, — привіталася.