Її голос нагадував шелестіння вітру. Катерина Вадимівна ледве розібрала слова. Вона підняла заклопотаний погляд від класного журналу, куди виставляла оцінки. Проникливі сірі очі під скельцями окулярів здавалися просто величезними.
— Кухарчук?
Вчителька глянула на Лесю, із розумінням кивнула, а тоді гримнула на двох хлопців наприкінці класу:
— Ви там застрягли? Леськів, Бортник, бігом на коридор! По журнал нехай ваша старосте зайде пізніше.
Леся продовжувала стояти біля столу, затамувавши подих.
— Кухарчук? — показова пауза. — То я твого брата побачу на уроках чи ні? Ти, може, принесла записку від мами?
Леся захитала головою й ковтнула слину. Уся впевненість щодо розмови зійшла на пси від суворого, наче сьогоднішня погода, вигляду Катерини Вадимівни. Дівчинка прикипіла поглядом до календарика на столі, намагаючись прочитати напис письмівкою. Здається, то був якийсь вірш. Лесине серце шалено калатало, ледь не вириваючись з грудної клітки, а кров стугоніла аж у вухах. Здавалося, от-от вона зірветься й утече. Ті двоє учнів, гигочучи, нарешті забралися із класу. Тепер вони з учителькою залишилися наодинці.
— Ти щось хотіла мені сказати? — голос Катерини Вадимівни звучав м’якше.
Леся кивнула.
— Щось трапилося?
Знову кивнула.
— Дмитро захворів? Чи, може, щось удома?
Звісно, коли Катерина Вадимівна придивилася уважніше, то помітила і страшенне занепокоєння, і слід від удару на дитячій щоці.
— Діма зник, — на одному подиху вичавила Леся й зіщулилася, ніби в очікуванні ляпаса.
— Продовжуй...
Вчителька відсунулася назад. Її стілець на металевих ніжках неприємно рипнув навощеним паркетом.
— Коли ти з ним востаннє бачилася?
— Може, в четвер вранці, перед школою. А може, ще в середу. — ковтнула слину. — Я не пам’ятаю точно, коли саме.
Леся міцно вхопилася за краєчок столу, аж пальці побіліли. Нижня губа затремтіла, а в кутиках очей уже збиралося на сльози. Десь у коридорі галасували підлітки. До кабінету долітали уривки їхніх фраз, рясно приправлені словами-паразитами. Катерина Вадимівна підвелася й простягнула руку Лесі.
— Ну... ну... — обережно торкнулася її плеча. — Просто розкажи, що сталося.
— Діма не був вдома точно від четверга, і я не знаю, куди він подівся.
— Може, з друзями десь? Ти ж знаєш, що твій брат любить музику. Може, на концерт поїхав.
— Ні! Не будьте, як моя мама! — несподівано для самої себе Леся підвищила голос. Тоді знов зіщулилася й перепросила самими губами.
— Телефонували йому на мобільний? — дуже обережно спитала вчителька.
Дівчинка кивнула й додала:
— Здається, у нього вимкнений телефон. Коли я набирала, то навіть гудки не йшли.
— Те саме. — погодилася Катерина Вадимівна, все ще тримаючи руку на плечі дитини. — То ти точно його не бачила з четверга і він не приходив додому?
— Не приходив. Я думаю, щось погане сталося.
І тут Леся не втрималася, з її очей бризнули сльози. Гарячі цівки потекли щоками й закрапали на поверхню столу. Раптом двері в клас смикнулися, якийсь хлопець устромив свою цікаву голову в одвірок. Катерина Вадимівна самим лише поглядом змусила його забратися геть.
— Допоможіть його знайти. — прохрипіла Леся, ковтаючи гіркий клубок.
— Ну... ну... — вчителька пригорнула її до себе. — Не плач, золотко... дай мені номер телефону вашої мами, і я обіцяю, що допоможу.
Леся дозволила себе обійняти й пригорнулася до вчительки. Тепло, що випромінювало тіло Катерини Вадимівни, здавалося, пронизувало її до самих кісток. Пахнуло чимось солодким і приємним. Вона заплющила очі й кілька хвилин плакала ридма, відпускаючи назовні всі тривоги, які несила було втримати в собі. Так вони й стояли біля вчительського столу, перед невитертою темно-зеленою класною дошкою, списаною різними датами. На вулиці пустився дощ, вистукуючи величезними краплями по бляшаному віконному відливу. Шибку залила вода, в кабінеті історії враз споночіло. А вони, не помічаючи негоди, мовчки стояли, обійнявшись, доки не пролунав дзвінок. Велика перерва скінчилася, а Леся досі не могла припинити плакати.
Розділ 22
— То ти хочеш сказати, що кров належить не лише жертві?
Назар енергійно гортав сторінки у теці, яку щойно йому вручив експерт-криміналіст. Те, що Піскун приїхав до річки не сам, слідчий уже й так знав, адже на одній з камер пошукової системи «Рубіж» було видно дві тіні у салоні — водія та пасажира. От що справді цікаво — ким був той пасажир? Убивцею чи свідком?
Криміналіст сидів навпроти столу слідчого, відкинувшись на спинку стільця. Під ним небезпечно порипувало, але чоловік не зважав. Заклав руки собі за голову, позіхнув, широко роззявивши рота. Під пахвами його світло-блакитної сорочки розповзлися жовтуваті плями поту.
— Так точно! — підтвердив той. — На деяких камінцях та на піску я знайшов дві групи крові — перша плюс та третя плюс.
— У жертви третя... — замислено констатував Назар.
Його смартфон, що лежав на столі екраном донизу, тихенько завібрував. Назар кинув на нього швидкий погляд, але руки продовжували тримати розгорнуту картонну теку на зав’язках. Звіт містив чимало цікавої інформації.
— Першої менше, тому припускаю, що там було поранення складне, але не смертельне. Також я налічив чотири пари слідів взуття з різним малюнком підошви та різних розмірів, — додав криміналіст.
— Так, бачу, — підтвердив слідчий. — І балістика тут. Отже, стріляли з Макарова, дев’ять міліметрів. Не найбільш рідкісний пістолет, але вже щось.
На диво, всі експерти цього разу працювали швидко як ніколи. Назар справді не міг пригадати, щоб усі висновки з місця злочину були готові так оперативно. Отже, тієї ночі біля річки було четверо людей, хоч не варто відкидати варіанту, що сліди залишили у різний час. Щонайменше одна особа вибралася звідти живою, хоч і пораненою.
— Дам запит на пошук поранених. Хтось підозрілий мав звернутися по допомогу до лікарні. А ще я відстежив автомобіль. Він виїхав з Пулюя, тому відправляю двох оперативників на прочісування району. Може, хтось упізнає машину або того пацана.
— Там ще кілька волосин на одязі було. Жіноче, пофарбоване у фіолетовий. Ну й токсикологія показала високий вміст алкоголю та наркотиків, а в кишені штанів загиблого — майже порожній пакет з амфетаміном у порошку і «чек» трави.
— Так, про наркотики я знаю, — додав Назар. — Там і біографія кучерява у хлопця. Думаю, це могли бути якісь розборки.
— Ага, — експерт знову позіхнув, цього разу прикривши рота рукою. — І ще дещо цікаве є... на шкірі та одязі загиблого рясні сліди крові. Не його крові.
— Перша плюс? Та, що на березі пролита?
Експерт заперечно хитнув головою.
— Ні, це кров третьої особи. Там перша, але резус-фактор мінус.
Слідчий присвиснув й заходився шукати це в паперах. Тим часом криміналіст знову роззявив рота, позіхаючи. Почервонілі очі дивилися на слідчого скляним, важким, стомленим поглядом. Він пошкрябав свою чорну щетину на підборідді й сонно мовив:
— Якщо це все, то я б, із вашого дозволу, побіг працювати. Над вашим ділом з Бистриці бився майже всі вихідні, а сьогодні ще купу побоїв знімати й доробляти звіт по вчорашньому суїциднику, якого знайшли у Вовчинцях.
— А ти не знаєш, хто з експертів узяв ту справу з валізою?
— Не наші, — відповів винувато. — Там і розтин та експертизу проводять обласні.
Назар кивнув та подякував. Коли за експертом зі скрипом незмащених завіс причинилися двері, він пірнув у вивчення документів.
Раптом у кабінеті потемніло. Назар підняв голову й побачив, що за вікном періщить добряча злива. Із роздратуванням згадавши про забуту вдома парасолю, підвівся й увімкнув верхнє світло. Дві голі смужки неонової лампи попід стелею тричі блимнули і кімнату залило штучне біле світло. На годиннику було кілька хвилин по другій дня, а за вікном панували сутінки. Слідчий скривився.
«От тобі й тепла осінь. Аякже!»
Мобільний телефон знову завібрував. Назар повернувся за свій стіл. Тоді неквапом узяв до рук телефон і побачив кілька пропущених повідомлень на телеграм та вайбер.