Одразу після останнього уроку дівчинка побігла до бібліотеки. Але не до шкільної (там точно не було книг на «демонічну» тематику), а до міської дитячої. Від школи недалечко, потрібно лише трохи спуститися вулицею у бік центру. Та й знали Лесю тут усі бібліотекарки, абонемент у неї ще з шести років.
— Доброго дня! — привіталася з тіткою за довгим столом-кафедрою.
Та підвела погляд від книги, яку саме читала, й одразу ж усміхнулася до дівчинки. Бібліотекарка виявилася пенсійного віку, з кругленьким зморшкуватим обличчям, хмаркою кучерявого сивого волосся та акуратними окулярами на носі.
— Доброго дня, Лесю. Ти ж минулого тижня була в нас, невже все прочитати встигла?
Леся вдоволено кивнула й полізла у портфель по «Таємний сад». Бібліотекарка зміряла томик, ніби оцінюючи, а тоді взялася шукати читацький формуляр. У книгозбірні було порожньо і тихо. Леся любила сюди приходити й спілкуватися з бібліотекарками, адже вдома про книжки не було з ким говорити. Христя читала лише з примусу й терпіти не могла «книжкові» теревені. Однокласники теж читанням не цікавилися, вони обговорювали фільми й мультики, що саме крутили у кіно, чи якісь популярні ігри на телефонах.
— Молодець! Гарна книжка, правда ж?
— Ага! Не могла відірватися! — із захватом відповіла Леся, пригадуючи чудову історію про дівчинку Мері.
— Далі сама собі щось підшукаєш чи тобі порадити?
Бібліотекарка забрала «Таємний Сад», розгорнула формуляр й почала щось туди записувати. Тим часом Леся покрутила головою, аби упевнитися, що вони самі в цій залі, а тоді стала навшпиньки, потягнулася над столом й заговорила пошепки:
— Мені треба про демонів.
Голова жінки сіпнулася. Кілька секунд бібліотекарка мовчки витріщалася на дівчинку. Було помітно, що вона збентежена.
— Повтори. Здається, я щось не те почула...
— Кажу, мені треба почитати про демонів, — голосніше заявила Леся, налякано озираючись.
— Про демонів? — бібліотекарка ще більше здивувалася.
— Про яких демонів, заради Бога.
Вона стягнула свої окуляри, протерла серветкою скельця й, одягнувши їх назад, підвелася зі стільця.
— Якщо хочеш «жахастиків», то щось зараз знайдемо.
Леся хитнула головою і прикусила нижню губу. А бібліотекарка продовжила:
— Точно є щось про драконів... і про відьом має бути.
— Ви не так мене зрозуміли, — прошепотіла Леся на одному подиху. — Мені треба вигнати демонів.
— Як це вигнати? Звідки?
Жінка закашлялася. Вона дивилася на Лесю так, наче бачила її вперше, і зовсім не розуміла, звідки ця дитина тут узялася. Тоді потяглася до столу, де стояла пляшечка мінералки, ковтнула води й ще раз перепитала:
— Вигнати?
— З підвалу, — вже сміливіше відповіла Леся. — Розумієте, в нашому підвалі демони.
— Бійся Бога, дитино! Що ти таке собі навигадувала? — тепер жінка ледве стримувалася, аби не розсміятися. — У школі хтось розказав тобі страшну історію?
— Ні, не розказували. Я сама все зрозуміла.
Леся зробила паузу, потому — глибокий ковток повітря, аби продовжити:
— Коли моя мама і тато Вітя відпочивають, у них щось вселяється. Найчастіше тільки в тата Вітю. Він робиться дуже злим та страшним.
— А як вони відпочивають?
Бібліотекарці раптом стало не до сміху. Тепер вона розгледіла свіжий синець на дитячому обличчі — і в її серці сколихнулася тривога. Спочатку їй здавалося, що то дівчинка забруднилася чи, може, тінь якось так падає...
— Ну. — знітилася Леся, — друзі до них приходять. Вони сидять у вітальні за столом.
Жінка співчутливо кивнула, посірівши. Вона ніколи не бачила батьків цієї дівчинки і не знала, хто вони.
— За столом вони п’ють горілку, — нарешті зізналася Леся й миттю опустила погляд на взуття.
Запала тиша. Бібліотекарка не могла знайти слів, щоб зарадити дитині, а Леся ще дужче злякалася — це ж вона вперше розповіла комусь про те, що мама і тато Вітя пиячать. Зрештою тишу порушив гуркіт мотоцикла, який промчав вулицею.
— Побудеш трішки тут? — запропонувала старенька, аби розвіяти незручне мовчання.
Леся кивнула, досі не наважуючись подивитися на жінку.
— Тоді я приготую нам з тобою чай. Умощуйся зручніше.
Вона зникла за дверима наприкінці зали, залишивши Лесю саму. Дівчинка нарешті звела погляд, подивилася у вікно, а тоді побрела до м’якого куточка, розташованого біля підвіконня. Не встигла вона всістися на рипучому темно-синьому дивані, як бібліотекарка повернулася з двома паруючими горнятками й упаковкою печива, затиснутою під пахвою.
— Ти ж із цукром п’єш чай?
Леся кивнула.
— Я поклала дві ложечки. Сама так люблю.
Вона поставила пахучі горнятка на низькому столику біля дивана й попрямувала до своєї кафедри. Зі старомодної чорної сумочки на короткому паску дістала якийсь предмет і повернулася до Лесі. Сіла поряд і сказала:
— Ти живеш з мамою і татом?
Леся кивнула.
— А бабуся, дідусь? Хрещені батьки?
— Є бабуся, але вона лежить хвора.
Бібліотекарка сумно зітхнула.
— Ти комусь про горілку розповідала?
— Вам. І трохи вчительці...
Знову запало мовчання. Леся скористалася паузою та схопила свій чай. Він виявився надто гарячим, тож вона просто потримала горнятко в руках, коли ж поставила назад на стіл, бібліотекарка обережно взяла її за руку.
— Ти завжди можеш говорити про такі речі зі мною. Домовилися?
Леся ніяково кивнула.
— А в церкву ходите з батьками?
— Раніше бабуся ходила. Ну, коли я маленькою була, — пояснила Леся, — Але зараз бабця дуже хвора.
— Зрозуміло... знаєш, дитинко, демонів не варто боятися.
Бібліотекарка говорила обережно, ніби крокувала тонкою кригою на поверхні глибокого озера. В руці вона тримала загадковий предмет зі своєї сумки.
— Існує сила, спроможна врятувати у тяжку годину. Розрадити, прогнати смуток.
— А демонів? — з цікавістю перепитала дівчинка.
— І демонів теж.
— То де мені цієї сили взяти? Ви знаєте? Знаєте ж?..
— Ось, — бібліотекарка простягнула Лесі таємничу річ. — Це образок. Знаєш, що це таке?
Леся несміливо кивнула. Вона десь чула це слово, але соромилася зізнаватися, що не пам’ятає.
— Це свячений образок із храму. На звороті записано молитву, — вклала його до рук Лесі. — Коли буде страшно або сумно — просто прочитай її.
— Просто прочитати і все? — з недовірою перепитала Леся, розглядаючи кольорове зображення на ламінованому папері.
— Перехрестися тричі, а тоді читай. Це «Отче Наш». Ти ж знаєш цю молитву?
Леся спочатку кивнула, а тоді збагнула, що бреше. Почервонівши, заперечила.
— Я постійно забуваю, як там наприкінці. Нас на християнській етиці вчили, але.
— Нічого, — лагідно всміхнувшись, мовила бібліотекарка. — Тут усе написано. Ти можеш читати з образка, доки не вивчиш напам’ять.
Леся сховала образок до нагрудної кишеньки своєї куртки й узялася пити чай. Їй на мить здалося, що місце, куди вона сховала образок, стало теплим. Після чаю, печива та розмови вона трохи поблукала поміж стелажів й обрала наступну книжку.
«Боже, бережи цю дитину!» — з гіркотою думала бібліотекарка, проводжаючи поглядом Лесю.
Розділ 25
По обіді Назар із Гричаком організували нараду. У невеликій конференц-залі зібралися оперативники з їхнього управління, також долучилися представники обласного відділу. За годину після наради офіційна речниця кримінальної поліції мала провести брифінг з журналістами, тож належало підсумувати факти станом на сьогодні.
Назар та підполковник розташувалися в головах продовгуватого овального столу. Перед слідчим лежали кілька стосиків паперу, тека, яку він отримав сьогодні від криміналіста, а також увімкнутий ноутбук. Його сорочка зараз мала ще більш пожмаканий і несвіжий вигляд, під очима пролягали темні кола.