— Я. — вирішила сказати братові чисту правду. — Я демонів прийшла виганяти.
— Що? — Діма знову засміявся.
— Ну, демонів! — повторила Леся. — Тих, що тата Вітю роблять злим...
— Водяра його робить злим! — випалив старший брат. — Якби менше бухав, то й менше б паяло!..
Усмішка сповзла з його обличчя, ніби не було. Леся одразу ж відчула хвилю гніву, яку випромінював її брат. І зринула думка: «А що, власне, тут робить він?»
— Йди додому, мала, — такою була відповідь на її мовчазне запитання.
— Ходімо зі мною, — попрохала Леся. — Тобі помитися треба. І мамі показатися, вона так хвилюється.
Дмитро мовчав, намагаючись не дивитися в очі сестрі.
— А школу навіщо прогулюєш? Катерина Вадимівна дуже зла на тебе і.
— Не твоя справа, — урвав її нарешті. — Марш звідси!
Леся розгубилася. Ще хвилину тому він говорив із нею приязно, ніби справді скучив. А тепер що, знову? Проганяє? Командує? Виходить, він анітрохи не змінився!
— Ти з дому втік, правда? — допитувалася вона.
— Не твоя справа.
— Нащо втік? — ніяк не вгавала. — Вертайся назад.
— Маршуй звідси!
Його крик заполонив увесь простір. Здавалося, зараз стіни почнуть кришитися — так нестерпно багато цього крику. Леся затулила долонями вуха та замружила очі.
«Чому він так лютує?»
— Дімо, будь ласка. — почала стиха скиглити. — Тато Вітя був дуже злий у неділю. Я так боюся!
— Мамці про це розкажи. Вона в усьому винна!
— ...він дуже її побив.
— Вона сама в усьому винна!!!
Леся затремтіла. Від страху й холоду, які знову повернулися. Мокрий від дощу одяг так само неприємно прилипав до тіла. У кросівках, обліплених болотом, хлюпало. А найгірше — вона ще ніколи не бачила такого Діму. Певна річ, іноді він бував нервовим, не хотів з нею розмовляти, але зараз щось було не так.
«Демони...»— одна коротка думка осяяла нажахану свідомість. В її брата теж уселився демон. Тому він утік жити в підвал? Демон примусив? Леся обережно потягнулася до кишеньки, та аж тепер зрозуміла — тут замало світла, щоб прочитати «Отче Наш» на звороті образка. Треба було краще підготуватися й вивчити його напам’ять до кінця. Чи, може, частини молитви вистачить?
— Будь ласка, — заскімлила Леся, не піднімаючи очей на брата. — Мені страшно...
— Я буду тут, а ти шуруй додому.
— А я не хочу йти без тебе!
— Лесько! — Діма ледь зумів стриматися. — Я тебе дуже прошу.
— Чому ти не хочеш повертатися додому? — прямо спитала вона.
— Я не можу. Тобто не можу зараз тобі сказати. Але ти маєш послухатися мене.
Леся кивнула, проковтнувши клубок смутку.
— І ти маєш присягнутися, що нікому не розкажеш, де я!
— Чому? — не розуміла вона.
Тим часом Кінь повернувся, зайняв позицію під стіною й уважно спостерігав за ними.
— Вона розбовкає, — нарешті втрутився.
— Лесько, пообіцяй мовчати! — Діма схопив обома руками її за плечі й почав трясти.
Леся не на жарт перелякалася:
— Добре!
— Що добре? — перепитав Діма, аби впевнитись у ній.
— Я нікому не скажу!
— Мене хтось шукає? Додому, може, хтось приходив, розпитував?
Леся заперечно похитала головою й додала:
— Мама сьогодні твоїх однокласників обдзвонювала і просила мене сходити до Славка, про тебе спитати.
— Ясно, — гаркнув Діма, відпускаючи її. — Ще хтось?
— Та ні.
Леся вирішила не зізнаватися братові, що ходила до його класної керівнички. Він на неї розгнівається ще дужче.
— Тоді домовимося так. — почав було Діма.
— Та вона тебе з потрохами здасть, чувак! — знову озвався Кінь. — Усе тепер — приїхали. Нам кінець!
— Помовч, дурбецало. Не з тобою розмовляю!
Дівчинка мовчки роздивлялася свої брудні кросівки, не насмілюючись зайвий раз зітхнути. Під горло підступала гіркота. Леся так хотіла знайти брата! Була переконана, що варто йому повернутися — все налагодиться! Але ось він тут, перед нею, стоїть, міцно стиснувши кулаки, і говорить так, наче зараз кинеться її лупцювати. І ще оцей його новий друг, Кінь, котрого Леся ніколи досі не бачила. Від нього аж мороз хребтом...
— Лесю, — продовжив Дмитро. — Ти скажеш мамі та всім іншим, що я поки живу у свого друга.
— Якого? — перепитала дівчинка.
— Наприклад, у Льоші.
— А якщо перевірятимуть?
— Це вже мої проблеми. Просто скажи, що зі мною все о’кей.
Леся дала зрозуміти, що все зробить. Вона не любила брехати, адже бабуся завжди вчила, що брехати — дуже погано. Але зараз їй було так страшно, що мусила пообіцяти. А порушувати своє слово — це ж іще гірше, ніж казати неправду. Христі ж Леся цього не пробачить? Отже, сама має дотриматися даного слова.
Кінь тим часом прикурив цигарку, й у підвалі стало нічим дихати. Леся роззирнулася, закашлялася, але нічого не сказала. А як зібралася додому, згадала про іншу обіцянку.
— Дім. — звернулася до брата. — Славко просив тобі нагадати про гру в середу — чемпіонат з якоїсь-там «доти».
— Пам’ятаю, — підтвердив той.
Вона ще хвильку постояла мовчки, затримуючи погляд у непроникній темряві комірки, а тоді спитала на прощання:
— Коли ти повернешся?
— Скоро, — пообіцяв Діма і скуйовдив Лесине волосся. — А тепер шуруй звідси!
Розділ 29
Наступного дня Анжелі зателефонувала Дімина вчителька. Тепер доведеться знову міняти сім-картку, бо зазвичай колектори після «засвічення» номера знаходять його за кілька місяців. Вона чудово знала й про те, що вони періодично звертаються до їхніх друзів та колишніх роботодавців, розшукуючи боржників.
Розмовляючи з тією Вадимівною, котру бачила єдиний раз минулого року, коли Діма переходив у десятий клас, намагалася триматися спокійно та не виказувати свого роздратування. Виявилося, що вранці вчителька побувала у виконкомі міськради та службі у справах дітей. Анжела стримано подякувала їй за турботу і сказала, що Діма знайшовся — гостює у свого друга Олексія. Довелося також пообіцяти, що хлопець повернеться до школи й відпрацює прогули. Проте всередині вона лютувала — якого дідька ця дурепа вирішила звернутися в органи опіки?! Анжела вважала себе хорошою матір’ю, а витівки Дмитра — лише підлітковим максималізмом. Таке трапляється мало не з кожною дитиною в перехідному віці...
Про знайдення Діми їй розповіла вчора ввечері Леся. Анжела так тоді зраділа, що навіть не помітила — дитина повернулася додому мокра як хлющ. Тепер ту радість було розбито на дрібні кавалки, адже вчителька запустила незворотний процес, і їм доведеться через це пройти: перевірка соціальних служб на предмет якості життя та виховання неповнолітніх. Найгіршим було те, що перевіряльники могли наскочити будь-якої миті. І, як буває зазвичай, ця мить випадає у найгірший час. Що буде, якщо побачать її розбите обличчя, або якщо застануть Вітю п’яним? Як вона доведе, що діти живуть щасливо?
Сьогодні вже вівторок — третій день, відколи вона не пила. Синці та побої на тілі досі пульсували гострим болем, нагадуючи про дно, якого вона сягнула. Після кожної сигаретної затяжки кортіло хильнути хоча б холодного пива, але поки вона трималася. Це була неприємна спрага яка, здається, висушувала нутрощі. Анжела намагалася вгамувати цю спрагу солодкою кавою і сухим печивом «Марія». Із дратівливістю й тремором рук упоратися було складніше.
Віктор теж трохи вийшов із запою та поїхав у район на якийсь підробіток, тож Анжела мала кілька днів спокою. Син знайшовся, донька справно ходить до школи, мама стабільна. Все наче налагоджувалося, аж доки не подзвонила та клята вчителька. Чому люди пхають свого носа, куди не слід?!
Раптом у замку вхідних дверей зашкрябав ключ. Анжела стрепенулася й напружилася. Вітя мав бути на роботі до вечора. Хіба що вигнали... знову.
— Хто там? — гукнула вона, почувши, як хтось увійшов і причинив за собою двері.