— Я, мам.
Прийшла Леся. На кілька годин раніше, ніж мала повернутися зі школи. Анжела підвелася з дивану й пішла в передпокій до доньки.
— А ти чого раніше? Прогулюєш?!
— Медсестра відпустила. В мене температура.
Жінка притулила долоню до чола дитини.
— Ага, — переконалася вона, відчувши жар.
— Медсестра казала, що тридцять вісім і п’ять. Дала мені таблетку... саліцил... — дівчинка затнулася, — кислоту якусь.
— То роздягайся і йди в ліжко, — скомандувала Анжела.
Леся слухняно роззулася, зняла куртку й почимчикувала до свого куточка у вітальні, аж тут мама її зупинила:
— Лягай у малій кімнаті.
Леся кивнула.
— Там тобі буде спокійніше.
Вона обійняла доньку й міцно пригорнула до грудей. Зарилася в її волосся й глибоко вдихнула — пахнуло шампунем. Подумки вилаяла себе за дратівливість й пообіцяла надалі сумлінніше контролювати нестерпну спрагу. Через бісову випивку вона забула, як пахне її рідна дитина. На очі раптом набігли сльози. Анжела поцілувала Лесю в маківку і швидко пішла на кухню, кинувши через плече:
— Зараз принесу тобі чаю з лимоном і приготую на обід бульйон.
Леся зайшла в дитячу кімнату і впала на першому ярусі ліжка, залишивши двері відчиненими. Коли Анжела за кілька хвилин принесла чай, дівчинка вже поринула у неспокійний сон. Щоки палали червоним, а чоло вкривав розсипаний бісером піт. Анжела підіткнула ковдру, тоді присунула до ліжка табуретку, поставила на ній паруюче горнятко. Знайшла в серванті кілька шоколадних цукерок і поклала солодке біля чаю.
«Сон — найкращі ліки», — сказала подумки, спостерігаючи за Лесею. Тоді тихенько вийшла, причинила двері й вирішила пошукати якісь ліки від застуди. Знайшовся мультисимптомний порошок зі смаком лимона та кілька пастилок вітаміну С.
Доки бульйон тихо булькав на плиті, Анжела помила матір та перестелила їй постіль. Раніше вона й не помічала, як жахливо смердить у кімнаті старої — різкий аміачний запах сечі з солодкавим домішком гною від пролежнів...
До квартири ще хтось увійшов. Загорнувши матір у теплу ковдру, Анжела вийшла в передпокій подивитися, кого там принесло. На порозі стояв Дмитро. Увесь брудний та пожмаканий, радше схожий на безхатька, ніж на її сина.
— Господи, ти де валявся?! — залементувала Анжела.
— Неважливо, — буркнув Діма і рушив до своєї кімнати.
— Там Леся з температурою. Не розбуди!
— Як скажеш.
З одного боку, вона раділа поверненню сина. Тепер уже все налагодилося. Але її збентежив його вигляд. Де він був насправді? Якби ночував у друга, то не прийшов би весь брудний. Її роздуми урвав Діма, що тихенько вийшов зі своєї кімнати зі згортком чистого одягу в руках.
— Я помиюся, — сказав і зачинився у ванній.
Коли ж він, уже чистий та розпашілий після гарячої води, зайшов на кухню, Анжела поралася біля газової плити. Діма підійшов до відра зі сміттям й викинув туди туго зав’язаний пакет.
— Що там? — спитала вона.
— Одяг.
— Я б випрала.
А спрага шепотіла їй на вухо:
«Не ти купував, щоб викидати!»
— Не заморочуйся, йому капець.
Діма відчинив холодильник у пошуках, чим би підживитися. Дістав кавалок ковбаси, хліб, пачку майонезу. Анжела помітила, як він схуд та зблід за останні дні. Під очима пролягли синці від утоми, підборіддя вкривав густий пушок неголеного волосся.
— Скоро буде суп, — сказала вона, спостерігаючи, як син жадібно заковтує невигадливі канапки.
Він жував мовчки, розсипаючи крихти на підлогу, яку вона вранці підмітала.
— Не сміти! — гаркнула мати.
Діма зміряв її здивованим поглядом.
— То скажеш мені, де був?
— Неважливо, — буркнув, ковтаючи шматок хліба.
— Важливо, синку, важливо...
— Та відчепися вже від мене! — визвірився. — Тебе гребе, де це я був?
Анжела проковтнула шпильку образи — рідний син розмовляє з нею так зневажливо, наче з вуличною шльондрою. Спочатку вона було розтулила рота, аби поставити його на місце, аж раптом згадала свої запої протягом останніх років. Перед очима закружляли всі ті огидні вечори, коли вони з чоловіком і його друзяками заливалися «паленкою» у вітальні, а потім Вітько лупцював Діму. Вони ж, як були п’яні, слів не добирали. Діма, напевне, від них набрався цієї осоружної лайки. Їй закортіло провалитися крізь землю.
«Заслужила».
Здається, він помітив тінь, що пролягла обличчям матері. Кашлянув собі в кулак й незграбно перепросив:
— Вибач, я не хотів. І. — затнувся, — я приберу після себе.
Анжела смикнула плечима, ніяково посміхнулася й розвернулася до плити. Бульйон, що спокійно парував у каструлі, вже не потребував її уваги, радше вона потребувала кудись сховати свої очі. Сором і жаль до себе роз’їдали.
— Ми були на концерті, трохи загуляли, — почав розповідати вже спокійним тоном син. — Побилися з одними хлопцями, довелося залягти на дно. От я й сховався у Льоші.
— А брудний чого?
— Забий.
— То тепер ти вдома? — з надією в голосі спитала мама.
— Напевне.
Упоравшись з канапками, Діма дістав горнятко з верхньої шафки над кухонним столом і приготував собі кави. Спостерігаючи за мамою, помітив, що вона твереза. Понад те — зовсім не чути перегаром. Невже вона не пила вчора? Роззирнувся й аж тепер зрозумів, що в квартирі чистіше, ніж зазвичай. Усе залишалося роздовбаним, але помітно, що хтось пробував прибрати. Тож він схопив віника й позмітав з підлоги крихти хліба.
— Слухай, мам... — мовив, висипавши сміття до відра. — А мене ніхто не шукав?
— Ні. Лише класна керівничка твоя телефонувала. Мусиш іти завтра до школи.
— Та пішла вона, мені зараз не до школ.
— Вона подала на мене скаргу в соціальну службу!
— Якого хуя?!
Анжела хотіла зробити йому зауваження за лайку, але змовчала.
— Це ти серйозно? Вадимівна припухла?
— Серйозно! Вона мені кілька годин тому подзвонила і повідомила.
— От курка стара. — Діма мало не гарчав. — То що тепер?
— Не знаю. Будемо сподіватися, що дуже докопуватися не будуть.
— Ви, головне, не бухайте з Вітьком, — нагадав Діма.
І раптом він зробив те, чого Анжела аж ніяк не очікувала. Вперше за кілька років син підійшов і обійняв її. З тих обіймів читалося багато — і вибачення, і подяка, і підтримка. А найважливіше — він досі її любить. Попри все те лайно, яке довелося побачити. Бульйон ароматно парував на плиті, вона розплакалася. Син стояв позаду, прихиливши до неї голову.
— Все буде добре, мам.
Сльози почали крапати в каструлю.
— Так, — вичавила вона з себе. — Мусить бути.
Розділ 30
Ніч з понеділка на вівторок Назар провів у своєму кабінеті, заснувши просто за столом. Після того, як виявив часову різницю на камерах, кинувся перевіряти решту матеріалів слідства — від записів з місця подій, до десятого перечитування висновків експертів по обох трупах. А тоді, заглибившись у результати токсикології дівчини, де йшлося про високий вміст наркотиків та алкоголю, схилив голову над паперами і невдовзі вирубився. Спав, похропуючи, доки його не розбудила прибиральниця о шостій ранку. Вона зайшла до кабінету, здивувавшись, що двері виявилися відчиненими, — мала ж бо ключі від усіх приміщень на поверсі. Тоді побачила старшого слідчого, поставила відро на підлогу й голосно привіталася.
Вигляд Назар мав просто жахливий. Сорочка, яку він носив ще з суботи, була брудною, зіжмаканою й просякнутою потом. Жовті плями, що розтеклися під пахвами, огидно тхнули. Набрякле від утоми лице почервоніло, один його бік розтинали залежані сліди від країв столу, а неголені вилиці радше додавали схожості із затриманим на три доби хуліганом, аніж старшим слідчим, уповноваженим з особливо тяжких злочинів.
— Назаре Ярославовичу, вам би додому...
Тридцятивосьмирічна прибиральниця з екзотичним ім’ям Анфіса сперлася на руків’я швабри й дивилася на слідчого зі співчуттям. Вона працювала тут уже понад чотири роки, тож добре знала всіх у цій частині управління. Сьогодні була такою ж, як завжди — синій синтетичний халат поверх одягу, зібране на потилиці в короткий хвіст темно-русяве волосся, чисте обличчя без макіяжу, з першими зморшками на чолі та довкола очей. Але це обличчя видавалося приємним — його завжди прикрашала усмішка.