Пролог
Від кого: ECunninghamWrites221@gmail.com
Кому: <ВИЛУЧЕНО>@penguinrandomhouse.com.au
Тема: Пролог
Привіт, <ВИЛУЧЕНО>!
Боюсь, я категорично проти прологу. Знаю, у кримінальних романах його заведено писати, щоб зацікавити читача, але тут це матиме дещо дешевий вигляд.
Я, звісно, знаю, як її написати — ту сцену, яку ви хочете від мене. Всезнаюче око оглядало б гармидер у купе, затримувалося б на ознаках боротьби: розкидані простирадла, перевернутий матрац, кривавий відбиток на дверях убиральні. Додати швидкоплинні проблиски підказок — три слова, поспіхом нашкрябані синім чорнилом на рукописі, що контрастують із багрянцем, який скрапує з вістря знаряддя вбивства, — достатньо для інтриги, але замало, щоб зіпсувати розв’язку.
Фінальним образом було б тіло. Безлике, звісно. На початку маємо приховати жертву від читача. Можливо, плеснути в текст якусь незначну подробицю, особисту річ, наприклад одяг (блакитний шарф абощо, не знаю), щоб читач намагався віднайти її в процесі розвитку сюжету.
Ось і все: книга, кров, тіло. Кілька заманух. Кінець прологу.
Це не означає, що я не довіряю вашому редакторському судженню. Просто не бачу сенсу повторювати сцену, яка буде в книзі далі, лише щоб підсилити напруження. Це все одно, що сказати: «Гей, ми знаємо, потрібен деякий час, щоб прочитати цю книжку, та, зрештою, вона закінчиться отак». Тоді бідолашний читач до моменту вбивства тільки й намагатиметься зрозуміти, що ж сталося, замість того щоб бути залученим у події із самого початку.
Що ж, насправді та сцена — друге вбивство, але думку ви впіймали. Я просто остерігаюся розкривати забагато. Отже, без прологу. Гаразд?
Із найкращими побажаннями,
Ернест
P. S. Після того що сталося, гадаю, цілком очевидно, що мені потрібен новий літературний агент. Про це поговоримо окремо.
P. P. S. Так, треба додати програму фестивалю. Гадаю, у ній є важливі підказки.
P. P. P. S. Граматичне запитання. Мені здається логічною назва «Смерть на Нілі», з огляду на те, що вбивства відбуваються на кораблі, а не в річці. «Вбивство в Східному експресі», на мою думку, звучить так само логічно, адже вбивства відбуваються в поїзді, а не на ньому. Звісно, ми кажемо, що їдемо на поїзді або летимо на літаку. Я закопуюсь у деталі, але, мабуть, суть мого запитання така: у назві ми використаємо «на» чи «у»? З огляду на те, звісно, що більшість убивств відбувається в поїзді, за винятком тих, що сталися на даху, тоді буде «на». Окрім напарника старого й тих, хто загинув разом із ним, але це флешбек.
Я хоч зрозуміло пояснюю?
Мемуари
Розділ 1
Отже, я знову пишу. Це хороша новина для тих, хто хотів другу книгу, але прикрість для людей, які мусили померти, щоб я міг її написати.
Я починаю зі свого купе в поїзді, тому що хочу занотувати кілька речей, перш ніж забуду або перебільшу їх. Ми зупинились, але не на станції: просто стоїмо на колії приблизно за годину їзди від Аделаїди. Довгу червону пустелю, яку ми спостерігали останні чотири дні, спершу змінили золоті пшеничні поля, а потім — пишні зелені вигони молочних ферм. Колись плаский горизонт тепер став хвилястим океаном різнотрав’я, усіяним десятками вітрових турбін, що неквапливо оберталися. Ми вже мали б прибути в Аделаїду, але довелося зупинитися, щоб поліція та швидка прибрали тіла. Я кажу «прибрали», але гадаю, що затримка полягає здебільшого в тому, що їм складно їх знайти. Або принаймні відшукати всі частини.
Тож ось я сиджу й починаю все занотовувати.
Моя видавниця каже, що писати сиквели складно. Існують певні правила, яких треба дотримуватися, наприклад, давати передісторію і тим, хто читав мене раніше, і тим, хто ніколи про мене не чув. Мені сказали, що не варто набридати постійним читачам, але й не треба залишати незрозумілими речі, які можуть заплутати новеньких. Я не знаю, до якої категорії належите ви, тому почнемо із цього.
Мене звуть Ернест Каннінґем, і я вже робив таке раніше. Тобто писав книжку. Але крім того — розкрив серію вбивств.
На той час усе відбулось цілком природно. Написання книги, звісно, — не смерті: їхні причини були протилежні до природного. З тих, хто вижив, гадаю, у мене було найбільше хисту, щоб розповісти ту історію, оскільки я вже мав дещо, що можна було б сміливо назвати кар’єрою в письменництві. Раніше я писав книги про те, як писати книги, — точніше, правила створення детективів. І це були більше брошурки, ніж книги, якщо ви наполягаєте на чесності. Самвидав, по баксу за штуку в інтернеті. Це не мрія письменника, але я з цього жив. Потім, коли торік сталися всі ті події в засніжених горах і до мене постукали ЗМІ, я подумав, що міг би використати щось із того, що знав, і спробувати все це записати. Авжеж, по допомогу я звернувся до засад детективних історій «золотої доби», викладених такими письменниками, як Аґата Крісті, Артур Конан Дойл і, зокрема, хлопцем на ім’я Рональд Нокс, який написав «Десять заповідей детективної літератури». Нокс не єдиний, хто має набір правил: різні автори протягом багатьох років намагалися розбити таємницю вбивства на схему. Навіть у Генрі Мактавіша були такі правила.