Якщо ви думаєте, що поки не знаєте правил написання детективу з убивством, повірте мені, вони вам уже відомі. Бо інтуїтивно зрозумілі. Дозвольте навести приклад. Я пишу цю книгу від першої особи. Отже, для того, щоб сісти й описати всі події, я маю в них вижити. Розповідь від першої особи передбачає, що герой-оповідач завжди виживає. Тож заздалегідь перепрошую за брак напруження, коли я ледь не віддав кінці в розділі 28.
Правила прості: нічого надприродного, жодного з нізвідки взятого ідентичного близнюка, вбивця має бути представлений на початку книги (насправді я вже це зробив, а ми ще навіть не закінчили перший розділ, хоча ви, можливо, перестрибнули по тексту) і бути достатньо важливим персонажем, щоб впливати на сюжет. Останнє справді важливо. Минули ті часи, коли за всім стоїть дворецький: заради чесної гри у вбивці має бути ім’я, яке часто вживатимуть. На підтвердження цього скажу, що я використовую ім’я вбивці у всіх його формах рівно 103 рази із цього місця й далі по тексту. І головне, суть кожного правила зводиться ось до чого: ніякого приховування очевидних істин від читача.
Тому я розмовляю з вами саме так. Можливо, ви припустили, що я дещо більш балакучий, ніж звичний вам у подібних книгах детектив. Усе тому, що я не збираюся нічого від вас приховувати. Зрештою, у цій історії грають за правилами.
Тож я обіцяю бути тією рідкістю в сучасних кримінальних романах — надійним оповідачем. Можете розраховувати на правду від мене в будь-якій ситуації. Без окозамилювання. Я також обіцяю сказати страшне речення «Це все був сон» лише раз, і навіть тоді, вважаю, воно буде допустиме в контексті.
На жаль, жоден письменник не занотував жодного правила спеціально для сиквелів (Конан Дойл, як відомо, був у захваті від того, що вбив Шерлока Голмса, але неохоче повернув його лише через гроші), тому я тут сам по собі. Єдина мені допомога — це моя видавниця, чиї поради, здається, надходять через відділ маркетингу.
Першою порадою було уникати повторів. У цьому є сенс: ніхто не хоче читати ті самі сюжети, переказані новими словами. Але друга полягала в тому, щоб не публікувати книгу, геть не схожу на попередню, оскільки читачі очікують іще подібного. Нагадую: я не маю жодного контролю над подіями історії. Я просто записую те, що сталося, тому дотримуватися цих двох правил складно. Зазначу одну ненавмисну схожість — дивний збіг: обидві справи розв’язали розділові знаки. Торік це була крапка. Цього разу ситуацію визначить кома.
І що це була б за детективна історія, якби ми не додали хоча б однієї анаграми, коду чи головоломки? Тут це також є.
Ще моя видавниця порадила спокусливо згадати попередню книгу, щоб читачам захотілося придбати і її, але не розкривати фінал. Вона називає це «природним маркетингом». Сиквели, здається, мають робити одразу дві речі: бути і чимось новим, і чимось знайомим.
Я вже порушую ті правила, про які згадав. Автор детективних романів «золотої доби» С. С. Ван Дайн рекомендує мати лише одного персонажа, який розкриватиме злочин. У нас тут п’ять претендентів на роль детектива. Гадаю, саме це відбувається, коли поміщаєш шістьох авторів кримінального жанру в замкнуте приміщення. Я не помилився: шестеро письменників і п’ятеро детективів, адже один із них — жертва вбивства. І не той, хто носить блакитний шарф, — інший.
Я б сказав, що Ван Дайн перевернувся б у могилі, але це порушило б одне із загальних правил щодо надприродного. Тож він лежав би спокійно, та все одно був би розчарований.
Якщо можна повторитися: це не я вирішую, які правила порушувати, адже лише фіксую те, що сталося. Можна тільки здогадуватися, як мені вдалося натрапити на чергову заплутану історію. Ті самі люди, що звинувачували мене в наживі на серійному вбивці, який по черзі вирізав моїх родичів у попередній книзі (природний маркетинг, бачите?), найімовірніше, звинуватять мене в цьому самому й тут. Я б дуже хотів, щоб цього не сталося: ані зараз, ані тоді.