Я кивнув.
— Здивована, що ви вмієте писати книжки, бо читати ви точно не вмієте. Мені п’ятнадцять відсотків комісії.
Я не міг зрозуміти, пропозиція це була чи образа. Вона зосередилася на своєму ноутбуку, тож я вирішив, що розмову завершено, і підвівся з думкою, що ми більше ніколи не зустрінемося. Через тиждень у мою папку вхідних повідомлень надійшов документ зі списком пропозицій: німецький видавець зацікавлений у співпраці, а дехто навіть хоче зробити телешоу. Була також пропозиція написати ще один детектив. Цього разу художній.
Симона не питала, а я не висловлював жодного бажання писати роман і навіть не мав уявлення, про що він може бути. І заковика полягала в тому, що мені довелося б написати його швидко. Але, визнаю, зазначений аванс мене засліпив — він був набагато більшим, ніж той, який я отримував раніше, — тому я погодився. До того ж, як я міркував тоді, це може стати чудовою зміною після описів того, як реальні люди вбивають одне одного.
Очевидно, не так склалося, як гадалося.
Я знав, що Симона сприймала свою роботу серйозно, можливо, навіть надто серйозно. Але завжди вважав: якщо видавці бояться її хоч наполовину так само, як я, мені варто бути вдячним, що ця жінка на моєму боці. І, звісно, кілька місяців я ігнорував її дзвінки й повідомлення, у яких вона просила новин про роман. Але їхати по мене в Дарвін — це вже занадто. У будь-якому разі запитати письменника, як просувається книга, — це все одно, що помітити помаду на його комірі. Насправді немає сенсу запитувати: ніхто ніколи не відповідає правдиво.
— Доволі добре, — сказав я.
— Аж так погано? — запитала Симона.
Джульєтт, моя дівчина, що стояла поруч, співчутливо стиснула мою руку.
— Художня література… складніша, ніж я думав.
— Ти взяв їхні гроші. Ми обоє взяли. — Симона порилася в сумочці, витягла електронну сигарету й затягнулася. — Знаєш, я комісії не повертаю.
Насправді я цього не знав.
— То ти подолала весь цей шлях, щоб надокучати мені?
— Не все крутиться навколо тебе, Ерне. — Вона видихнула клубок чорничного аромату. — Як стукає нагода, я відповідаю.
— І хіба ж пустеля — не найкраще місце, щоб кружляти над падлом? — втрутилася Джульєтт.
Симона розсміялася, радше зачарована, ніж ображена. Вона любила, коли їй кидали виклик, мені просто бракувало впевненості це робити. Але Джульєтт завжди підколювала її, і тій це подобалося. Симона подалася вперед і нагородила Джульєтт тими обіймами, коли зберігаєш дистанцію — наче тримаєш дитину, що пісяє, — і цьомнула повітря біля обох її щік.
— Ти завжди мені подобалася, люба. Дарма що раниш мене правдою. Отже, я досі не переконала тебе, що тобі потрібна агентка?
— Кружляй собі далі. Я й сама добре справляюся.
— Ну, мій номер у тебе є.
Це була брехня, бо навіть у мене його не було. Симона телефонувала мені з прихованого номера — і ніяк інакше.
— У мене немає для тебе квитка, — втрутився я. — Джульєтт — моя «плюс один». Як тебе взагалі пустили в шатлбас? Мені шкода, що ти подолала весь цей шлях…
— Шатлбаси не для мене. І в мене є ще клієнти, окрім тебе, Ерне, — єхидствувала Симона. — Про мене подбав Ваєтт.
Вона витягла шию і покрутила головою, озираючи платформу.
— Де інші?
Я не знав, хто такий Ваєтт, хоча з її тону було зрозуміло, що це лише моя проблема. Цього імені немає в переліку авторів, який я бачив у програмі. Втім я лише пробіг її очима, а багато зі згаданих книжок навіть не прочитав — вони лежали стосом на тумбочці біля ліжка й нагадували про мою провину. Якщо найбільшою брехнею автора є те, що йому зараз добре пишеться, то друга найбільша брехня — те, що він уже наполовину прочитав нову книгу свого колеги.
Я пам’ятаю, що в програмі Австралійського фестивалю авторів детективів зазначено ще п’ять інших письменників. Усіх ретельно дібрали організатори фестивалю, щоб висвітлити, як рекламувалося на сайті, «кожен аспект сучасної кримінальної літератури». Серед запрошених були троє популярних письменників детективного жанру, які створювали криміналістські романи, психологічні трилери та юридичні драми, а також літературний титан, який увійшов до короткого списку Книжкової премії Співдружності. Головна зірка фестивалю — шотландський феномен та автор серії про детектива Морбунда — Генрі Мактавіш, якого знав навіть я.
До списку також внесли моє ім’я. Непросто бути представником одразу двох категорій: автор-дебютант та автор нонфікшну (мою першу книгу означили як мемуари про справжні злочини). Джульєтт, колишня власниця гірськолижного курорту, де сталися торішні вбивства, також написала роман про ці події, але на фестивалі вона присутня лише як моя гостя. Її книжка продавалася краще, ніж моя, і вона, визнаю, набагато майстерніша письменниця. Проте вона не має стосунку до серійного вбивці, і здобути популярність, природну з такими зв’язками, не вдасться, тому запрошення на подібні події зазвичай потрапляють до мене.