Якщо вам здається дивним, що ми товчемося на вокзалі, коли літературні фестивалі зазвичай відбуваються в бібліотеках, шкільних актових залах чи будь-яких вільних приміщеннях місцевого центру для ветеранів, де можна було б провести ох-дідько-ми-геть-забули-що-маємо-сьогодні-читацьку-зустріч-із-автором, то ви маєте рацію. Але цього року, з нагоди п’ятдесятої річниці, фестиваль мав відбутися на «Гані» — знаменитому поїзді, чий маршрут пролягає точно посередині величезної австралійської пустелі. Спочатку це був вантажний рейс. Назва походить від скороченого «Афганський експрес» — данина пам’яті дослідникам минулого Австралії, які верхи на верблюдах перетинали червону пустелю задовго до появи сталевих колій і парових двигунів. Червоний силует вершника в тюрбані, яким прикрашені вагони, нагадує про це.
Хоча назва й емблема свідчать про дух пригод, часи, коли подорожі вимагали фізичної витримки та були випробуванням, давно минули. Поїзд капітально оновили з думками про потреби тих, хто цінує комфорт, розкіш і власне здоров’я. Тепер це пишний готель на рейках, який приваблює туристів з усього світу. Протягом чотирьох днів і трьох ночей ми мали подорожувати з Дарвіна до Аделаїди й відвідувати екскурсії поза потягом: серед незайманої природи Національного парку Нітмілук, по Аліс-Спрінгс — «червоному центру Австралії» — і до підземного містечка Кубер-Педі. «Ган» був унікальним і незвичним місцем для літературного фестивалю, і наполовину я погодився поїхати тому, що ніколи не зміг би дозволити собі таку поїздку власним коштом: ціни на квитки були не просто захмарними, вони ледь не в космос виривалися.
Якщо то була половина причини, то ще на чверть я сподівався, що чотири дні розмов про літературу надихнуть мене. Що муза вискочить із-за барної стійки саме тоді, коли я цокатимуся келихами із самим Генрі Мактавішем, якого рідко зустрінеш на публіці, й ідея нового роману просто-таки осяє мене. Я виплесну її на Генрі, бо на той час ми, звісно, вже будемо з ним на ти, а він підніме свій келих і скаже: «Овва, хлопче! Як би я хотів сам це придумати».
Я розписую тут свої безглузді сподівання щодо подорожі, а в самого всередині те ганебне відчуття, як від перегляду старих світлин у соцмережах — невже я справді це публікував? — не в останню чергу через той жахливий шаблонний шотландський акцент, який я надав Мактавішу ще навіть до того, як познайомився з ним. Гадаю, очевидно, що ми з Мактавішем не перейшли на ти. Хоча натхнення в певному сенсі все ж прийшло до мене під час пиятики з ним, тому, можливо, я таки ясновидець.
Крім того, я усвідомлюю, що моя мотивація складена лише на три чверті: наполовину — фінансова, на чверть — творча, як справедливо зазначила моя прониклива редакторка. Вона так само зазначила, що кількість письменників у поїзді не збігається: я сказав, що на борт зійде семеро. Але от яка справа: Джульєтт теж письменниця, пам’ятайте. Запевняю, я вмію лічити. З дробами мені завжди було складнувато, але, повірте, ми дійдемо й до останньої чверті.
Симона все ще оглядала натовп у пошуках іншого свого клієнта. На платформі товклася орієнтовно сотня людей, але я не міг сказати, хто з них письменник, чи принаймні відрізнити учасників фестивалю від звичайних туристів, бо для нас виділили лише кілька вагонів. Персонал, зодягнений у червоно-білі смугасті сорочки та флісові жилети з емблемою верблюда, узявся розводити групи людей у різні частини платформи. Молода сором’язлива дівчина — либонь іще й двадцяти немає — важко дихала, проводила долонями по своєму одягу, ніби то були праски, і, судячи з усього, перепрошувала якогось чоловіка. Із того, як він дивився на свій годинник, я припустив, що це її бос. Перепрошень чути не міг, але підлабузництво має універсальну мову жестів.
До нас підійшла бортпровідниця з планшетом для паперу.
— Каннінґем, — назвався я і спостерігав, як вона ручкою проводить по списку імен.
Симона з-за мого плеча назвала своє ім’я й додала:
— Може бути під «Купе для видавництва „Джеміні“».
— O-3, — сказала мені Планшет. — Легко запам’ятати: це як кисень!