Джульєтт за моєю спиною запевнила:
— Я простежу, щоб він дотримувався розкладу.
— Блакитний тобі личить, — відповіла Симона, оцінюючи вигляд Джульєтт у шарфі, а потім звернулася до мене: — Я, мабуть, просто схрещу пальці й сподіватимуся на вбивство, еге ж? — І зникла у вагоні.
Розділ 3
Я повинен познайомити вас із Джульєтт Гендерсон.
У нас було не найромантичніше знайомство — серед трупів. Під час нашої першої зустрічі я, геть непідготовлений міський водій, намагався дістатися до гірськолижного курорту через сльоту й багнюку, а вона зупинилася, щоб допомогти. Виявилося, що їй належав той самий курорт, і, попри те що я доклав руку до його знищення, нам вдалося добре поладнати через ажіотаж у ЗМІ, що стався слідом за цим. Більшість людей, які читали мою першу книгу, здивуються, що ми зустрічаємося. «Я був такий упевнений, що вона вбивця!» — скажуть вони. Гадаю, Джульєтт цим пишається.
Джульєтт на голову вища за мене, ноги в неї створені для занять лижним спортом, а коліна сповна заплатили за це (у її сорок один вони клацають, як колесо фортуни). Щоки поцятковані веснянками й часто засмаглі від активного життя серед природи. Зрештою вона продала курорт за величезну суму грошей і використала вільний час, щоб написати книгу про тамтешні події. Вона вдосталь забезпечена, щоб ніколи більше не працювати, але наполягає, що не на пенсії, а просто чекає наступної пригоди. Так вона каже, коли я запитую, чи не сумує вона за горами.
Важко сказати, що складніше: пережити тур з авторами детективів чи серійного вбивцю, але з огляду на те, що ми разом подолали обидва ці випробування протягом останніх п’ятнадцяти місяців, ми дуже закохалися одне в одного. Відтоді, як Джульєтт уперше допомогла мені закріпити ланцюги проти ковзання на колеса, вона підтримує мене на шляху. Це непоганий результат, адже ми не знали імен одне одного до першого вбивства.
І так, я пишаюся цими рядками, навіть якщо вони трохи сентиментальні. Я записав їх заздалегідь — не для будь-якої книги, а щоб запам’ятати й використати разом із тією маленькою повстяною коробочкою в кишені.
Ми рядком пробиралися коридором вагона O, який виявився вужчим, ніж я очікував. Двосторонній рух тут був неможливим, і незабаром я зрозумів, що як хтось ітиме назустріч, краще пірнути в невеличку кухню (де були не тільки чай, кава й чайник, а й сокира в скляному протипожежному боксі та важіль із написом «ЩОБ ЗУПИНИТИ ПОЇЗД, ПОТЯГНІТЬ ЗА ВАЖІЛЬ») і дочекатися, поки вони пройдуть. Коридор оздоблювали дерев’яні фальшпанелі, а на підлозі лежав смарагдово-зелений ковролін. З одного боку були двері купе: п’ять — у нашому вагоні; з іншого — широкі вікна, що закінчувалися на рівні стегон. Я дізнався, що розташування купе ліворуч або праворуч у вагонах чергується, про що згадую тут, бо це доволі важливо. Купе в зоні O, де розмістилися більшість авторів, розташовувалися із західного боку.
Саме купе було тісним, але зручним. Половину приміщення займало тримісне сидіння з оксамитовою оббивкою лаймового кольору, схоже на диван. У потрібну годину його перетворюватимуть на ліжко. На стіні я помітив рукоятки: ними випускають верхнє спальне місце, як я припустив. Ліжка тут одномісні й на доволі близькій відстані одне від одного, тож якщо швидко встати чи різко рухатися, у нагороду бахнешся головою. Не так уже й багато місця для романтики.
— Усі двері без замків, — сказала Джульєтт і посмикала за рукоятку. Мабуть, подумала про те саме, що і я. — Напевно, з міркувань безпеки.
Забігаючи наперед, скажу, що на всьому «Гані» немає замків на багатьох дверях, за винятком туалетів (у нашій секції був один спільний туалет), купе люкс і, припускаю, кабіни машиніста. Якщо ви сподіваєтеся на таємницю замкненої кімнати, це не воно. Кімната кожного була відчинена, щоби будь-хто міг заходити й виходити, коли йому заманеться.
У нашому купе ще стояла невелика шафа з мінісейфом і косметичним дзеркалом усередині, а також була маленька багажна ніша на рівні підлоги для наших сумок (у купе дозволяли проносити лише ручну поклажу). Двом дорослим пересуватися в купе було непросто, навіть із мінімумом багажу, — це вимагало трохи танго-рухів. Вбиральня нагадала мені туалет у літаку: усі відстані були так ідеально розраховані, що кришка унітаза піднімалася за міліметр від раковини, а двері не зачіпали їх обох, коли відчинялися. Однак, на відміну від літака, купе не потребувало екрана чи телебачення: нашою розвагою мало стати широке вікно, у якому виднілася країна, що її ми перетинали.