Тож тепер ви знаєте кілька нових фактів: чому моя мати відмовляється зі мною розмовляти; чому мій брат ще не приїхав; чому він радітиме свіжій постелі й холодному пиву; чому я не зміг вигадати жодної відмовки, щоб не приїхати, як завжди; чому Люсі приїхала така красива; чому Евонна виділила напівжирним шрифтом слова «всі ми» в запрошенні.
Минуло три з половиною роки, відколи я стояв навколішки в павутинні й дивився, як мій брат убиває напівживого чоловіка. Три роки, відколи моя мати вийшла із судової зали, поки я пояснював судді, як він це скоїв. Лишилося менше від доби до того, як він приїде у «Скай лодж» вільною людиною.
Розділ 4
Я дізнався, як це — бути чужинцем, ще на тому похороні, де труна була зловісно прикрита прапором, а всі лави були заповнені офіцерами в білих рукавичках та формі із золотими ґудзиками. Похорон поліцейського показує найкращі і найгірші сторони братерства: як воно може давати відчуття належності та привід для гордості одним (я бачив, як офіцер, затиснувши у згині ліктя шестикутний кашкет, розкрив швейцарського ножика й нашкрябав на труні символ нескінченності, вважаючи себе навіки пов’язаним із загиблим), але бути неприступним для інших. Я пам’ятаю сварку, яка вибухнула у фоє між двома сім’ями загиблого — сім’єю по крові та шлюбу й родиною синіх уніформ — про те, що краще: кремація чи поховання. Це була марна суперечка, у якій зрештою взяла гору кровна сім’я, і тіло було похоронене. Загиблий не висловлював жодного офіційного побажання із цього приводу, але хтозна, може, патрульні поліцейські ночами теревенять про те, що буде після їхньої смерті, зовсім як солдати, котрі кладуть листи своїх друзів у нагрудні кишені?
То був дуже людний похорон, і все більше скидалося на знімальний майданчик, а не на мовчазну церковну церемонію. Уся та увага — фотографи біля церкви, повернуті обличчя, скрадливі погляди, шоковане перешіптування («О Господи, це ж його діти!») — тоді навчила мене: на тебе можуть дивитися, але не бачити. Такий односторонній вуаєризм («його діти») формує довкола тебе бульбашку, ізолює тебе. Пригадую, як дивився на солодкий крем, що скрапував з маминої бездоганно чорної сукні, коли ми вийшли з тієї церкви, і знав достеменно дві речі — настільки, наскільки може щось знати дитина. Тата більше немає. І ми в цій бульбашці разом.
Бути матір’ю хлопців, які ростуть без батька, зовсім не просто. Одрі мусила бути всім одночасно: тюремним наглядачем; ненадійним товаришем-ув’язненим, який про все доносить; вартовим, який бере хабарі; співчутливою комісією, яка пристає на умовно-дострокове. Марсело був адвокатом мого батька, перш ніж відкрити власну фірму, і після татової смерті став вештатися біля моєї матері. Я тоді думав, що йому її шкода. Мабуть, вони з батьком були друзями. Не варто уявляти собі чоловіка, який періодично з’являється на порозі в білій майці та з дрилем у руці (Марсело якось прикріпив книжкові полиці так криво, що мамі здавалося, наче вона перебуває на кораблі); він просто виймав чекову книжку і платив за все. Невдовзі стало зрозуміло, що він робить це не просто так. Коли Марсело освідчився їй у присутності своєї доньки, моя мати повезла нас їсти бургери й запитала, чи хочемо ми, щоб ці люди стали частиною нашої бульбашки. Мені було достатньо того, що вона запитала нас. Майкл просто поцікавився, чи він багатий, перш ніж угризтися в чизбургер.
Траплялося, що ми повставали проти матері, але, мабуть, це часто буває з хлопцями в підлітковому віці. Іноді бажання бунтувати й відвойовувати собі зайві п’ять хвилин за приставкою переважає п’ятнадцять років турботи. Але хай скільки ми грюкали дверима й кричали, це не змінювало того факту, що ми завжди — завжди — були тільки втрьох проти цілого світу. Навіть тітка Евонна могла лише ненадовго поткнути носа в нашу бульбашку — можливо, на правах батькової сестри. Мати завжди захищала нас і чекала, що ми завжди захищатимемо одне одного й цінуватимемо сім’ю понад усе.
Навіть понад закон, схоже.
Якась частина мене розуміє, чому вона залишила ту судову залу. Тоді я вийшов з нашої бульбашки і став на бік тих, інших.
Ви, мабуть, зараз думаєте, що три роки за вбивство — це дуже мало. Ваша правда. Того чоловіка — його звали Алан Голтон, якщо вам цікаво, — таки підстрелили, утім було дуже складно розібратися, хто відіграв більшу роль у його смерті — стрілець чи Майкл. Так, Майкл збив Алана, коли той поплентався на дорогу, підстрелений, і так, він припустився жахливої помилки, не поїхавши з ним до лікарні, але в нього був непробивний захист на ім’я Марсело Ґарсія (відомий своєю юридичною фірмою «Ґарсія і Броудбридж», яка тепер є однією з найбільших у країні, а також упертим небажанням пройти сорок метрів по снігу). Марсело вибудував захист довкола багаторічної злочинної кар’єри Алана й наявності в рівнянні невідомого стрільця, чиєї зброї ніхто так і не знайшов.