Войовничий рев Енді був такий гучний, що здійнявся навіть над завиванням полум’я. Дядько мчав до них, тримаючи в руці кочергу. Очі Джеремі розширились. Енді розмахнувся кочергою — гарна, широка дуга, ноги на ширині плечей, наче приміряється до м’ячика для гольфу, якого йому так і не пощастило запустити з даху. А тоді він ударив. Кочерга влетіла в
Мій дядько
обличчя Джеремі збоку з глухим «трісь». Енді поцілив йому в щоку, одразу під вухом. Здавалося, нижня щелепа від’єдналася від його обличчя, від чого рот Джеремі роззявився, наче від здивування. Тоді з рота хлинула кров. Він кинув Евонну, і та квапливо відповзла від нього до випростаної руки Енді. Джеремі ступив два кроки (щелепа розгойдувалася з боку в бік, наче маятник) у мій бік.
Але він так і не дійшов до мене. Мабуть, Джеремі здивувався, коли підлога під ним обвалилася, але його щелепа просто не могла відвиснути більше. Він зник, пірнувши у полум’я, що тепер сердито гуділо на першому поверсі.
Ми з Енді та Евонною незграбно пострибали до дверей, оминаючи розпечені латки на підлозі. Евонна була між нами, відчайдушно заплітаючись ногами, коли ми потягнули її вниз сходами. Ерін чекала біля дверей, махаючи, щоб ми поквапилися. У фоє теж жевріли помаранчеві плями, хоча пройти тут ще можна було. Проте часу було обмаль: фарба на стелі закипала й надималася, вогонь повз по балках. Коли ми дісталися до дверей, згори з оглушливим тріскотом обвалилася люстра.
Надворі я впав біля сходів. Повзти по снігу без рукавиць — це як бігти по розпеченому піску. Пече й кусає так само. Тоді я відчув, що хтось тягне мене, і зрозумів, що це Ерін ставить мене на ноги й волочить за собою по снігу, який швидко перетворювався на водянисте місиво, аж поки ми не спинилися поодаль, кашляючи й витираючи сльози з очей, нездатні повірити, що живі. Ось і моє затишне потріскування вогню — усе, як у рекламному буклеті.
Хуртовина досі не вщухала. Крижаний вітер шарпав нам одяг, а сніжинки щипали повіки, але вперше за весь час я був не проти.
Розділ 40
Дах провалився досить швидко. За ним посипалися стіни, увігнувшись досередини й розсипаючи снопи іскор у темряві. Якби це був якийсь інший готель, я міг би порівняти сичання іскор з голосами душ, які летять на волю.
Джульєтт повернулася до Ґевіна й сказала:
— Що ж, думаю, я готова продати комплекс. Бачиш, навіть знесла готель за тебе.
Ті з нас, у кого лишилися сили сміятися, засміялись. Почалися обійми. Енді, попри всі мої шпильки в його бік, пригортав Евонну до себе так, наче у світі не було нічого ціннішого. Марсело й Одрі туркотіли над Софією. Джульєтт плескала Ґевіна по плечу, як бойового товариша. Ми з Ерін не робили нічого такого банального, але стояли поруч. Я знав, що навіть цієї пожежі замало, аби якось компенсувати відсутність кресала й повернути нам вогонь. Але що з того?
— Що там таке? — запитала Евонна, показуючи на руйновисько.
По білому снігу рухалась якась темна тінь, невиразна на тлі розжареного дерева. Вона здолала метрів п’ятдесят від готелю, а потім впала в сніг.
— Забираймося звідси, — сказав Енді.
— Він рухається? — не пригадую, хто це запитав.
— Якщо йому потрібна допомога, то байдуже, хто він і що накоїв, — зауважила Джульєтт. — Не можна його так залишати.
— Піду перевірю. — Я сам не чекав від себе цих слів.
Застережливе бурмотіння з боку інших не переросло в спроби мене зупинити, бо насправді всі були раді, що не доведеться йти їм. Я звівся на ноги й поплівся до темної тіні. Перед очима спалахнув виразний спогад про іншу чорну тінь на білому полі, але я його прогнав.
Я підійшов до тіла. Це був Джеремі. Він лежав на спині, заплющивши очі. Його волосся обгоріло, а щоки були місцями цілком спечені, місцями — вимащені кіптявою. Його грудна клітка поволі надималася й опускалася. Я сів біля нього, бо не знав, що ще зробити.
— Хто це? — прошепелявив Джеремі, насилу рухаючи своєю зламаною щелепою.
Його язик був чорний від блискучої крові.
— Ернест… твій брат.
Кілька секунд він мовчав.
— Тобі сниться, що ти задихаєшся? — запитав він.