Власне, самої присутності Марсело в залі суду було вдосталь, щоб справити враження, і, я гадаю, це дуже вибило з колії прокурора з лазерною указкою, але не значить, що Марсело покладався лише на таке й не подбав про міцну стратегію. Він стверджував, що Майкл не міг ухвалювати раціональних рішень у тих обставинах. Так, він не виконав свого обов’язку щодо Алана (і це важливо, бо в Австралії закон зобов’язує вас допомогти людині лише в тому разі, якщо ви вже взялися допомагати, як я дізнався на тому суді), коли взяв його із собою, але не поїхав до лікарні, проте Майкл переймався страхом за власне життя, ваша честь, бо не знав, де тоді був стрілець, і боявся, що на нього нападуть або переслідуватимуть. Одним словом, усе це скінчилося для Майкла трьома роками в’язниці.
Як бачите, ті свідчення дорого мені вартували, але, коли все втряслося й останні козирі було застосовано (вирок обговорювали за зачиненими дверима в кабінеті судді), вони ні на що не вплинули. Я припустився багатьох помилок за своє життя, зокрема прийнявши запрошення Енді випити після обіду, однак досі не вирішив, чи зараховувати до цього переліку надані свідчення. Звісно, якби я нічого не сказав, мені довелося б учитися жити із цим. Але після тих свідчень усе одно довелося вчитися жити із собою, і я не знаю, у якому разі це було б складніше. Я дуже хотів би сказати вам, що вчинив так, бо це було справедливо. Утім правда полягає в тому, що у глухому братовому гарчанні («Він більше не дихає») я почув щось… інше. Я міг би сказати щось банальне, наприклад, що тоді він «більше не був схожий на мого брата», проте насправді все було зовсім навпаки. Він був цілком схожий на Каннінґема. Я нарешті побачив його без маски й зайвих прикрас. І якщо в ньому було щось, від чого він гарчав, від чого його плечі здригалися, а руки впивалися в людину, з якої він видушив останні крихти життя, — чи означає це, що в мені є те саме? Я хотів позбавитися цієї частини себе. Тож пішов у поліцію. Мав надію, що мама хоча б почасти зрозуміє, чому я так учинив. А тоді настало завтра, і я сподівався, що ця частина все ще лишилася в мені самому.
Визнаю, що трохи похитувався, бредучи в снігу до своєї хатинки. Енді був такий радий, що з ним хтось вип’є, аж став зрадником, і я вирішив підігравати йому доти, доки він був готовий мене пригощати. Енді працює рослинником. Вирощує траву на майданчиках для крикету і футбольних полях саме такої довжини й густоти, як того бажає клієнт. Це страшенно нудний чоловік у страшенно нудному шлюбі, а такі, як я з’ясував за своє життя, часто щедро пригощають у барах.
Я взяв із собою валізу на колесах зі складаною ручкою — з такими зручно десь в аеропорту, але не в засніжених горах, тож мені доводилося періодично підіймати її та переставляти з місця на місце, бо тягнути було неможливо. На плечі другої руки в мене була спортивна сумка. Хоча до вечора було ще далеченько, гірська вершина вже затулила сонце й у долині швидко сутеніло. Я одразу відчув зміни в повітрі, навіть попри тепло кількох кухлів пива, які гріли мене зсередини. Я чув, що так буває на Марсі: уся планета миттєво замерзає з настанням темряви. Енді сказав, що піде в джакузі, і я сподівався, що він передумає, інакше доведеться вирубувати його з криги.
Попри холод, я все одно примудрився спітніти, поки дотягнув свою поклажу до хатинки, наполовину похованої під заметами. На щастя, для мене розчистили траншею, інакше снігу було б по пояс. З-під коліс валізи навсібіч розліталися сніжні грудочки. Панорамні вікна шале захищало накриття, тож їх майже не замело й можна було споглядати гірські краєвиди.
Шукаючи ключі, я помітив клаптик паперу, пришпилений гілкою на верхівці невеличкої снігової кучугури біля дверей. Я підняв його. Хтось написав кілька слів чорним фломастером, і літери вже трохи розтеклися, бо папір розмокнув. Текст здавався досить моторошним.
«Холодильники тут гівняні. Копай».
У кутку записки була велика літера С: «Софія». Я нахилився і, змахнувши сніг із горбка, до якого був пришпилений папірець, виявив сріблясті кружальця шістьох бляшанок пива, які Софія закопала для мене. Вона була єдиною, хто не полишав спілкуватися зі мною після суду. Я зрозумів, що все серйозно й мене офіційно відправили у вигнання, коли Люсі припинила надсилати мені запрошення на безплатні семінари. Але Софія не відхрестилася від мене. Можливо, тому що вона, як і я, почувалася чужинкою. Батько висмикнув її зі звичного середовища й помістив у нову родину в новій країні. Я кажу «помістив», але жодна людина не зможе підійматися кар’єрною драбиною в адвокатській сфері, присвячуючи вдосталь часу дітям, хай би яким лагідним був Марсело до Софії. Тож точніше буде казати «кинув». І хоча Софія не має жодної підстави заявляти, що почувалася зайвою в нас удома, я гадаю, вона завжди відчувала на собі нашу невидиму бульбашку. Після того апокаліптичного землетрусу, яким був Майклів суд, наші теплі взаємини із Софією перетворилися на справжню дружбу. Саме тому вона запросила мене — і тільки мене — грати з нею в бінго.