Я знову нагорнув снігу на бляшанки, радіючи, що на цій крижаній горі лишилося трохи тепла, і зайшов у шале. Воно складалося лише з однієї кімнати, від якої в мене трохи паморочилося в голові через похилий дах. Це дивне відчуття дещо компенсував панорамний краєвид з вікна: то була перша частина моєї поїздки, яка виправдовувала сподівання. Хай як мені не хочеться хвалити свою тітку, мушу визнати: краєвид був просто приголомшливий, особливо з останніми променями сонця, що визирали з-понад гірського хребта, і довгими тінями від гір, які наповзали на долину.
Стелю підтримувало переплетення дерев’яних балок, схожих на ребра. З боку вікна стеля була, мабуть, трохи більше ніж три метри заввишки, а після цього полого спускалася понад диваном, телевізором, підлогою, вистеленою безліччю пістрявих килимів, і чавунним каміном. Схоже, що дах нижчав не до самої землі, а лише до рівня снігу, бо в хатині була навіть четверта стіна, заставлена шафками з кухонним причандаллям. Там тулилася й невеличка ніша для ванної, де архітекторові знову довелося пожертвувати практичністю. Схоже, заради чарівних краєвидів мені доведеться зціпити зуби й ходити в душ, зігнувшись у три погибелі. Майже посеред кімнати, трохи ближче до дверей, драбина вела на горище, де була спальня. Схоже, персонал завчасно увімкнув опалення — камін у цьому, щоправда, жодної ролі не відігравав та явно був декоративний, — і від різкої зміни температури я вкрився гусячою шкірою. Тут не відчувалося того вогкого запаху, який був у готелі. Натомість у шале пахло паленими дубовими дровами — мабуть, завдяки свічці з написом «Сільський камін».
Я лишив валізу на підлозі й саме ховав спортивну сумку в одну із шафок, коли біля телевізора задзвонив телефон. На ньому було наклеєно цифру 4. На апараті не було звичної панелі для набору номерів, а лише один стовпчик кнопок і лампочок з номерами інших шале та написом «Консьєрж». Наразі світилася лампочка із цифрою 5. Це був Марсело.
— Одрі трохи зле. — Він сказав «Одрі», а не «твоїй матері». — Сьогодні ми замовимо вечерю в номер, тож побачимося вже завтра.
Я був радий нагоді пропустити родинну вечерю, бо майже всі запаси терпіння, які збирав докупи, щоб пережити ці вихідні, витратив за обідом. Я вийняв пляшку теплуватої води з холодильника — він справді був гівняним, як і попереджала Софія, — і присмоктався до неї, бо читав десь, що день посеред снігу може призвести до не менш серйозного зневоднення, аніж день на пляжі. Тоді я викопав з-під снігу бляшанку пива, улігся на дивані й одразу задрімав.
Мене розбудило гупання у двері. Навряд чи це вас здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках.
На якусь мить я запанікував, бо мені досі сняться жахіття (точніше, спогади) про те, що задихаюся, тож, виборсуючись зі сну перед величезним вікном, я на мить подумав, що заснув надворі. Гірський хребет за вікном урізався в глибоке чорне небо, усіяне безліччю навдивовижу яскравих зірок і не заплямоване жодною хмаркою чи міською мрякою. Вітер стугонів, здмухуючи з гірського хребта пасма снігу та здіймаючи їх у небо. У сусідній долині гору тьмяно освітлював розсип прожекторів: там каталися нічні лижники. Схил у цьому місці був помережаний кістлявими тінями голих дерев. Температура надворі дедалі падала, погрожуючи просочитися в хатину; я майже відчував холодний подих скла, що намагався відтиснути тепло в глиб кімнати.
Я потер очі, сів на дивані, а тоді встав і поплівся до дверей. Відчинив. На порозі стояла Софія, сховавши руки в згинах ліктів. Її чорняве волосся, що розвівалося на вітру, було припорошене сніжинками.