— Знаєш, що робила б я, якби три роки сиділа у в’язниці, вважаючи, що мій брат украв у мене сумку грошей? Думала б про це весь час. Про кожнісінький цент.
— Напевно, він думає, що я все розтринькав, тож буде радий отримати…
— …більшу частину…
— …отримати більшу частину назад.
Софія набрала повні щоки повітря й видихнула крізь стиснуті губи з театральним «пуф», а тоді підійшла до вікна. Вона постукала пальцем по склу й задивилася на гору.
— Чому ти взагалі їх узяв? — м’яко запитала вона, зненацька посерйознішавши.
Я не зміг надурити її сплутаними виправданнями, які вигадував для самого себе, щоб пояснити, чому проґавив стільки нагод повернути ці гроші. Тому що мені було надто соромно; тому що боявся, що це значно все ускладнить. Вона розуміла, що була ще якась причина. Може, звичайна жадібність? Я не був певен щодо цього.
Я не чекав, що Майкл завтра спіймає мене в обійми й одразу ж поділить зі мною гроші, але я збрехав би (а я пообіцяв не брехати), якби не зізнався вам, що останні три роки мені було якось спокійніше жити з тією сумкою в кутку шафи — особливо після того, що сталося з Ерін. То були гроші, які можна прихопити із собою, якщо доведеться йти з дому. Якщо все піде під три чорти. Якщо доведеться почати спочатку. Я не хотів їх, але я був радий, що вони там є.
— Я не брав, — повторив завчену фразу. — Просто так сталося, і мені нема куди їх подіти.
Софія розчаровано насупилась. Вона знала, що це лише стандартні виправдання.
Правда полягала в тому, що того ранку я вийняв два стоси банкнот і поклав їх у свою шухляду з трусами, перш ніж виїхати з дому. Правда полягала в тому, що, поки Марсело не переломив хід справи, я думав, що Майкла не буде значно довше і що ці гроші взагалі не матимуть жодного значення. Правда полягала в тому, що я витратив би більше, якби знав, звідки вони, і був упевнений, що ці банкноти не можна відстежити. Інакше я принаймні поклав би їх у банк і витрачав би відсотки. Правда полягала в тому, що я досі не вирішив, чи взагалі збираюся віддавати їх Майклові.
Я привіз їх на випадок, якщо він запитає про них. Я сказав Софії, що планую їх віддати, щоб не залишити собі вибору й припинити вагатися.
Дуже помітно, коли людина вагається, а потім щось вирішує. Немає жодної помітної ознаки цього, але ти все одно якось це відчуваєш, як-от коли в тебе мурашки біжать по шиї від чийогось погляду. Саме це сталося тієї миті. Атоми в повітрі перемістилися. Софія щось вирішила.
— А якби я сказала тобі, що мені треба трохи грошей? — запитала вона.
Задзвонив телефон, сполохавши нас обох. Вас це навряд чи здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках. На апараті світилася цифра 2. Він дзенькнув двічі й замовк, перш ніж я встиг зрушити з місця й підійти. Я глянув на годинник. Чверть по одинадцятій. Якщо ви стежили за сторінками, то знаєте: щойно хтось помер. Просто я про це ще не знаю.
— Подумай про це, — сказала Софія, і я зрозумів, що весь цей час вона чекала на мою відповідь.
— Скільки тобі треба?
— Може, п’ятдесят. — Софія прикусила губу. Вона взяла жменю грошей із сумки, наче хотіла зважити їх у руці. — Штук, — додала вона, наче без цього я вирішив би, що вона прийшла до мене серед ночі по п’ятдесят доларів.
— Майкл знає, що вони в мене.
— Він знає, що лишив їх у тебе, а не що вони в тебе. — Вона явно репетирувала ці фрази, готувала їх і заряджала в магазин, зовсім як я свої виправдання. — Можеш сказати, що їх забрала поліція. Що ти віддав їх на благодійність. Або спалив.
Я міг би вдати, що не думав про жоден із цих варіантів до того, як вона це виголосила, але не вдам. Я надійний оповідач, пам’ятаєте?
— У тебе щось сталося? — запитав я.
Вирішив промовчати про те, що їй було в кого просити грошей легально й ці люди достоту багатші, ніж я. Узяти бодай її батька. П’ятдесят штук — це, звісно, великі гроші, але вона була хірургинею і володіла нерухомістю. Якщо Софії треба було десь узяти п’ятдесят тисяч доларів (вона сказала «може, п’ятдесят», із чого я дійшов висновку, що їй потрібно рівно п’ятдесят), то їй бракувало їх до певної суми, більшу частину якої вона вже зібрала сама. І вона хотіла готівку. А отже, їй потрібні швидкі, тихі гроші, які ніде не були б «засвічені». Вона втрапила в серйозну халепу, хоч як намагалася це приховати.
— Мені не потрібна допомога. Мені потрібні гроші.
— Це не мої гроші.
— І не його.
— Може, поговоримо про це завтра?
Софія поклала гроші в сумку, і я бачив, що вона відчайдушно перебирає в голові репліки, які прийшла сюди проговорити, наче сиділа на співбесіді й силкувалася нашкребти якихось «запитань до нашої компанії». Схоже, вона вирішила, що вже застосувала свої найвагоміші аргументи, бо пішла до дверей і відчинила їх. У шале увірвався потік крижаного повітря.