Після всього, що вам розповів, мені складно вирішити, із чого почати. Коли я кажу «усі мої рідні», то маю на увазі лише свою гілку родинного дерева. Хоча моя кузина Емі якось принесла на корпоративний пікнік заборонений сандвіч з арахісовим маслом і хтось із відділу кадрів тоді мало не ґиґнув, але я її в цей перелік не вносив би.
Та все-таки ми не якась там сімейка психопатів. Серед нас є хороші і погані люди, а ще ті, кому просто не пощастило. До якої категорії належу я? Цього я ще й сам не зрозумів. Ну, і крім нас, у цій історії фігуруватиме серійний убивця на прізвисько Чорний Язик і двісті шістдесят сім тисяч доларів готівкою, але до цього ми ще дійдемо. Та я підозрюю, що вас, мабуть, цікавить дещо інше. Так, я сказав «усі». І я обіцяв не хитрувати.
Чи вбив когось я? Так. Убив.
Хто це був?
Усе по порядку.
Мій брат
Розділ 1
Промінь світла за фіранками, який плавно повернувся в бік вікна, підказав мені, що мій брат під’їхав до будинку. Коли я вийшов на подвір’я, то передусім помітив згаслу ліву фару Майклової автівки. Потім помітив кров.
Місяць уже сховався, а сонце ще не зійшло, але навіть у темряві я достеменно знав, чим саме були темні плями на розбитій фарі й довгі мазки вздовж колісної арки, де викрашалася добряча вм’ятина.
Зазвичай я не засиджуюся допізна, але Майкл зателефонував мені пів години тому. Це був один з тих дзвінків, що їх ви отримуєте серед ночі, силкуючись роздивитися цифри на годиннику, і знаєте, що це точно не стосується виграшу в лотереї. У мене є кілька друзів, які можуть зателефонувати з нічного «убера» дорогою додому, щоб розповісти карколомну історію про бурхливу ніч. Майкл не такий.
Власне, це неправда. Я не дружив би з людьми, які телефонують опісля півночі.
«Треба зустрітися. Зараз».
Він важко дихав. Телефонував з невідомого номера. Мабуть, з таксофона. Чи з якогось бару. Наступні пів години я провів біля вікна, раз по раз протираючи кружальце на запітнілому склі, щоб вчасно його помітити, і здригаючись від холоду навіть у теплій куртці. Я саме здався й ретирувався на диван, коли світло єдиної фари підсвітило мені повіки червоним.
Двигун загурчав, коли автівка зупинилася перед будинком, а тоді Майкл його заглушив, залишивши запалювання ввімкненим. Я розплющив очі й на мить замилувався стелею, наче знав, що моє життя безповоротно зміниться, коли я встану й вийду надвір. Майкл сидів у машині, поклавши голову на кермо. Я перетнув самотній промінь світла від єдиної фари, обходячи автомобіль спереду, щоб постукати у вікно водія. Майкл вийшов з автівки. Його обличчя було землистим.
— Пощастило, — сказав я, показуючи на фару. — Кенгуру можуть ще й не так пом’яти.
— Я збив декого.
— Ага, — мовив я сонно, лише краєм свідомості розуміючи, що він сказав «декого», маючи на увазі людину.
Я не знаю, що слід відповідати в таких випадках, тож вирішив, що найкраще в усьому з ним погоджуватися.
— Чоловіка. Машиною. Він ззаду.
Тепер я прокинувся. Ззаду?
— Тобто ззаду? — перепитав я.
— Він мертвий.
— Він на задньому сидінні чи в багажнику?
— А яка різниця?
— Ти пив?
— Трохи. — Брат завагався. — Може. Трохи пив.
— Заднє сидіння? — І ступив крок до задніх дверцят, але Майкл застережливо випростав руку, тож я зупинився. — Треба відвезти його в лікарню.
— Він мертвий.
— Не вірю, що ми про таке сперечаємось. — Я провів рукою по волоссю. — Майкле, ну ж бо. Ти впевнений?
— Ніяких лікарень. У нього шия перекрутилася, ніби пластикова труба. Половина черепа просто вилетіла.
— Я краще запитав би про це лікаря. Можна потелефонувати Соф…
— Люсі дізнається, — урвав мене Майкл.
У його голосі звучав такий розпач, що йому не треба було вголос вимовляти те, що мав на увазі насправді: «Люсі мене покине».
— Усе буде гаразд.
— Я пив.
— Трохи, — нагадав я.
— Так. — Він замовк на мить. — Трохи.
— Певен, поліція зрозу… — почав я, але ми обидва знали, що від прізвища «Каннінґем», вимовленого в поліційному відділку, здригнуться стіни й мертві встануть.
Востаннє хтось із нас був у кімнаті, повній копів, на похороні, коли від поліційних уніформ аж синіло в очах. Я тоді був достатньо високим, щоб стояти, учепившись у материну руку, але недостатньо дорослим, щоб кудись від неї відходити. Я спробував уявити, що подумала б Одрі, якби побачила, як ми сперечаємося про чиєсь життя, стоячи перед будинком посеред глупої холодної ночі, але одразу викинув цю думку з голови.