Коли я під’їхав до будинку, Евонна вже маршувала назустріч. І трохи припадала на одну ногу — після аварії, у яку потрапила у двадцять із чимось. Вона була вічна «маленька сестричка» мого батька: у них величезна різниця у віці, тож, коли в тридцять із чимось років моя мати зліпила й привела в цей світ нас із братом, я був ближчий за віком до тітки, ніж матуся до зовиці. Тому з дитинства пам’ятаю Евонну молодою, жвавою і веселою. Вона приносила нам подарунки й розповідала фантастичні історії. Я вважав її популярною, бо про неї говорили на родинних барбекю, коли вона не могла прийти. Але з віком на все дивишся трохи по-іншому, тож із часом я зрозумів, що, коли про тебе постійно згадують, це ще не означає, що ти популярний. Утім якось мокра дорога й автобусна зупинка все змінили. Та аварія потрощила їй купу кісток, мало не забрала ногу та вибила з її голови всі жарти й фантастичні історії. Тепер єдине, що вам насправді треба знати про Евонну, — це те, що двома її улюбленими реченнями є: «Ти дивився на годинник?» і «Як я вже писала в електронному листі…».
На ній були теплий яскраво-синій светр і пухка жилетка «Норт фейс», якісь шарудливі водонепроникні штани й похідні черевики, які мені здалися жорсткими, наче черствий хліб. Усе це було новісіньке, наче щойно з магазину. Евонна мала такий вигляд, наче зайшла в крамницю туристського спорядження, показала на манекен і мовила: «Беру оце». Її чоловік, Ендрю Мілтон (ми звемо його просто Енді), який вийшов надвір разом з нею, але тримався трохи позаду, на вигляд був дуже благенький у своїх джинсах і шкірянці, наче простояв разом з дружиною в тій крамниці пів години, тужливо зиркаючи на годинник. Не гаючи часу на вдягання куртки чи забирання сумок з багажника, я кинувся назустріч Евонні, вирішивши, що краще віддатися на поталу крижаному вітру, аніж її гострому язику.
— Ми вже поїли, — тільки й сказала вона, що, найімовірніше, було задумано як претензія і покарання водночас.
— Евонно, мені дуже шкода. Втрапив у халепу на горі за Джиндабайном. Свіжий сніг… — Я показав на ланцюги на колесах. — Пощастило, що одна людина згодилася допомогти напнути їх.
— Ти не перевірив прогноз перед виїздом? — голос Евонни звучав так, наче тітка не йняла віри, що хтось може так мерзенно порушити святі закони пунктуальності, не перевіривши прогнозу погоди.
Я зізнався, що не перевірив.
— Усе одно треба було врахувати погоду.
Я погодився, що було треба.
На щоках Евонни заходили жовна. Я знав її достатньо добре, щоб розуміти, наскільки їй важливо висловити своє ставлення до моєї поведінки, тож мовчки чекав, що вона скаже.
— Гаразд, — нарешті мовила вона, а тоді нахилилася та вліпила мені в щоку крижаний поцілунок.
Я ніколи не знав, як відповідати на такі вітання, тож вирішив дослухатися до її поради та врахувати погоду — її крижаний осуд, — а ще задовольнитися звуконаслідуванням поцілунку біля її щоки.
Евонна встромила зв’язку ключів мені в руку й сказала:
— Наша кімната не була готова вчора, тож ти тепер у четвертій. Усі в їдальні. Рада тебе бачити.
Перш ніж я встиг промовити щось ввічливе, вона повернулась і рушила назад у будівлю, втім Енді лишився чекати на мене і, схоже, збирався зайти всередину разом зі мною. Він привітався буденним кивком замість того, щоб вийняти руку з кишені й потиснути мою. Холод уже докучав, але я твердо пообіцяв собі бути чемним і товариським, тож не побіг по куртку. Нещадний вітер знаходив найменші шпаринки в одязі, напосідаючи так, наче я був винен йому гроші.
— Не зважай на Евонну, — сказав Енді. — Тобі слід бути поблажливішим до неї.
У цьому був увесь Енді — майстер маневрування між чоловічою солідарністю та підкаблучництвом. Він був з тих чоловіків, які кажуть: «Звісно, люба», коли вона сидить за одним столом, і хитають головою та пирхають: «Ох уже ці жінки», коли вона йде в туалет. Ніс у нього був червоний — не знаю, від алкоголю чи холоду, — а окуляри трохи запітніли. Коротенька вугільно-чорна борідка сиділа на обличчі Енді так, наче він украв її в якогось молодика й відмовлявся віддавати. Тоді йому було п’ятдесят із чимось.
— Кажеш так, наче я навмисно викликав сніг, щоб її вибісити, — відповів я.
— Знаю, друже. Але зараз усі на нервах. Тож, може, не варто насміхатися, коли вона просто намагається полегшити завдання нам усім. — Він замовк на мить. — Та нічого страшного. Жодної образи з мого боку, не подумай.
— Я не насміхався. Я просто спізнився.
Ми підійшли до дверей, і я побачив зведену сестру, Софію, яка вийшла покурити. Вона здійняла брови, наче хотіла попередити мене, що всередині гірше.