Коли я зайшов до їдальні, де вже взялися за десерт, гомін одразу стихнув і мене привітала симфонія ложок — їх усі присутні водночас поклали на тарілки. Моя мати, Одрі, яка сиділа на чільному місці за столом, зміряла мене поглядом. Її сріблясто-сиві, схожі на рибальську волосінь, пасма були зібрані у вузол, над правим оком — шрам. Вона завагалася, наче не могла зрозуміти, чи це я, чи мій брат (уже-бо давненько не бачила нікого з нас), а тоді просто на стільці відсунулася від столу, брязнувши начинням об тарілку. Це був її класичний прийом, яким вона завжди зупиняла суперечки і який я пам’ятав ще з дитинства.
Марсело, мій вітчим, сидів ліворуч від неї. Марсело голомозий та кремезний, і ззаду на шиї в нього така складка, аж мені завжди було цікаво, чи чистить він її зубною ниткою, щоб там не збирався леп. Він поклав важку руку на зап’ясток Одрі. Ні, це був не владний жест; я не хочу вводити вас в оману щодо материних взаємин або поширювати негативні стереотипи про вітчимів. Річ у тому, що мій вітчим завжди носив «ролекс» — «президентську» модель кінця вісімдесятих. Коли я із цікавості погуглив ціну годинника (і мало не осліп), то дізнався, що важить він лише трохи менше від кілограма, а отже, у мого вітчима буквально «важка рука». Але реклама цієї моделі була трохи дурнувата: «Фамільна реліквія має бути важкою, як сама історія». Марсело носив цей годинник, відколи я його пам’ятаю. Я підозрював, що мої шанси успадкувати його — нульові. Той рекламний слоган, звісно, був дурнуватий, але я бачив і гірші, як-от «Куленепробивне скло, яке витримує занурення на триста метрів: надійне, мов банківський сейф». Звучало це так, наче всі мільйонери підробляють на пів ставки інструкторами з дайвінгу.
— Я поїла, — сказала Одрі, скинувши руку Марсело.
Її тарілка була наполовину повна.
— Ох, дитячий садок, — застогнала Софія, сідаючи біля Люсі (вона моя невістка; певно, ви пригадуєте, як Майкл згадував про неї в розділі 1), яка сиділа одразу навпроти Марсело.
Було помітно, що Люсі готувалася до цих вихідних: її біляве волосся було підстрижене в бездоганний боб, а з новесенького плетеного кардигана вона вочевидь щойно зняла цінника. Я не знаю, чи розраховувала Софія на те, що заховається за Люсі після своєї ремарки, чи просто не помітила, скільки гострого приладдя лежить у межах досяжності моєї матері, але таке пащекування було б самовбивчим для кровної рідні. Натомість померло лише материне бажання вийти з їдальні, бо вона знову сіла на скрипучий стілець і підсунулася до столу.
Енді й Евонна доповнили компанію пунктуальних членів нашої родини. Я мовчки сів біля Софії, перед тарілкою, накритою сріблястою кришкою. Схоже, хтось зберіг мій обід — яловичину, приготовану згідно з побажаннями, які я вписав у табличку в «екселі». Скидалося на те, що Евонна весь цей час спопеляла очима сріблясту кришку-купол, бо м’ясо було ще трохи тепле. Біля Люсі стояла зайва тарілка — мабуть, вона смикнула собі мою першу страву. Мені було цікаво, чи була вона аж така голодна, чи це був символічний жест.
Ще одне, що вам варто знати про мене: я на все дивлюся з кількох кутів зору. Намагаюся завжди зважати на обидві сторони медалі.
— Що ж, — сказав Енді, сплеснувши в долоні, явно сподіваючись розрядити атмосферу. Лише людина, яка не є нам кровною ріднею, може бути такою наївною. — Як вам готель, га? Уже були нагорі? Я чув, у них є джакузі. А ще можна грати в гольф просто на даху. Консьєрж сказав мені, що вони дають сотню баксів, якщо поцілити з даху в метеостанцію. Хто хоче спробувати?
Він з надією зиркнув на Марсело, який був одягнений так, наче приїхав грати в гольф, а не кататися на лижах. Навіть зі свого місця я бачив, що його картата безрукавка бавовняна, а не шерстяна, і що на морозі він у ній просто вріже дуба. Навряд чи я можу когось засуджувати після того випадку з ланцюгами й жінкою в «ленд ровері», та я принаймні взяв із собою флісовий светр.
— Ерне? — Енді далі обводив поглядом стіл.