Вона відчиняє двері у якійсь страшно сексуальній нічнушці. Вся розпашіла від тепла. Дивлячись на мене, їй стає холодно.
- Це ти? - аж зраділо питає вона.
- Я.
Вона просить зачекати і зникає в глибинах номеру. Я пробую зайти, вражений її зовнішнім виглядом, але чую різке і холодне:
- Не заходь. Стій там. Я зараз.
Нарешті вона виходить з гаманцем, питає, навіщо мені гроші, і чому я так виглядаю. Я мовчу. Вона пропонує мені заснути, бо завтра важкий день. Виходить зі мною в коридор, тихий і холодний готельний коридор з кількома лампами. Деякі частини цього коридору мертвотно освітлені, а деякі зовсім темні. Вона бере мене під руку і веде до мого номера.
- Не пий більше. Тобі не варто, - каже вона.
- Завтра усе буде інакше.
Я впираюся, але вона силоміць заводить мене у мій номер.
- Тобі треба відіспатися.
- Ти такий хороший.
- Я би страшно хотіла щось з тобою мати. Я би хотіла з тобою трахатися, шкода що ти ні…
Остання фраза виводить мене зі стану заколисаного заціпеніння. Вона ж, сказавши це, причиняє за собою двері і йде.
Я вискакую на коридор слідом, а вона втікає. Я біжу, а вона кричить, що її ще ніхто так не ображав, і щоб я дав їй спокій. Я нічого не розумію, тут однозначно якесь непорозуміння! Я наздоганяю її у дверях, не даю їй зачинитися, вона штовхається і тихо сичить, щоб я йшов геть, що поговоримо завтра. Я тисну з усіх своїх п’яних сил, двері потрохи піддаються, потім опір з того боку слабшає, нарешті я влітаю в її номер і з розгону наштовхуюся на Янека. Янек вбраний і суворий. Таким крижаним я його ще ніколи не бачив. Я раптом згадую все, все-все, все розумію і тверезію вже остаточно. Мені стає страшно соромно. Першим поривом було втекти. Але Янек хапає мене за руку.
- Куда. Назад.
Ми приречено всі втрьох заходимо до її кімнати. Ліжко скуйовджене. Янек щось говорить. Щось їдке і дошкульне. Про чоловічу дружбу. Що він такого від мене не сподівався. При чому тут дружба, виправдовуюсь я, я тільки хотів, я вже не пам’ятаю що я хотів. Гроші! Гаманець! А вона сказала… - я показую пальцем в бік Мирослави, як дитина, яка хоче перекинути свою провину на когось іншого.
Мені хочеться провалитися крізь землю. Ми на 18 поверсі, а я би волів зараз просвердлити підлогу, як супермен, щоб опинитися на 17, а потім ще нижче і ще, щоб ці двоє отетеріло стали над діркою і злякано дивилися вниз. І щоб переживали, чи я живий. Щоб дивувалися з мого раптового перевтілення. Щоб вони хоча б перестали мене зневажати і ненавидіти, бо в цьому страшному світі крім них у мене нікого нема… Але виходу з ситуації я не бачу.
Мовчанка.
І так мовчки ми всі троє розходимося.
Наступного дня Янек зникає. Мирослава, наче нічого не сталося, пояснює, що до нього зателефонувала дружина, там вдома якесь ЧП, хтось захворів.
Нас залишилось лише двоє.
Ми не згадуємо тої страшної ночі, так наче її й не було. Ми не згадуємо про Янека, так наче його взагалі нема. Ми двоє, і вже не просто двоє друзів. Вона тримає мене за руку на вулиці. Ми часто обіймаємося.
Згадуючи ті дні, я раптом з подивом усвідомлюю, що ми жодного разу не цілувалися. Один раз я спробував, але вона відхилилася.
Це було нестерпно. Це тривало тижнями. Ці наші дотики, нічні розмови про стосунки чоловіків і жінок, про зради, про перші поцілунки і перші закоханості. Вона зазвичай лежала у ліжку в пеньюарі, а я сидів поруч на підлозі. Ми говорили, а вона розщіпала мені на грудях сорочку і гладила. Я гладив їй лише руки і плечі - далі соромився. У нас було так багато спільного, майже все у нас було однаковим, всі переживання дитинства і юності, у нас обох був невдалий шлюб, вона нарозповідала про них з Мирославом такого, що я собі й уявити не міг.
Але ми далі не згадуємо про Янека, про ту ніч, про її слова. І кожної ночі, після довгих годин нестерпності, я ні з чим йду у свій номер пити пиво, бо інакше не зможу заснути. Інколи я йду сам, інколи вона мене проганяє, розлючено, ніби я зробив щось страшне. Столиця зникає, семінар зникає, залишаємось лише ми і ця тягуча невпевненість, ця неминучість, до якої ми чомусь дуже поволі йдемо.
Ніхто з нас не наважується зробити перший крок. Вона звинувачує мене у ненаполегливості. Я сміюся. Мені подобається, що вона вважає, що це через те, що я не хочу зробити останній крок. Насправді я не можу. Мене щось стримує. Якась невидима сила. Якийсь дрож, можливо, від цього суцільного холоду.
Ми і далі багато п’ємо. Ми ходимо в кіно і театр, обіймаємося, нарешті вже спимо разом, але жодного сексу. Вона говорить, що ми як брат і сестра, інакше вона би цього не дозволила, але я напевно знаю, що ні, що все інакше, що ще день-два - і це вибухне.
І нарешті воно вибухає.
В останній день, чи радше, в останню ніч. За кілька годин до повернення. Вже майже не залишилося часу. Вже от-от світатиме. Я не сплю і вона не спить. Ми лежимо під різними ковдрами.
- Ти спиш? - питає вона.
- Ні. А ти?
Вона сміється.
- Мудре питання. Спи. Вже зовсім мало часу. Поїзд зранку.
- Ти теж спи.
Ми вивільняємо з-під ковдр наші руки і одночасно сунемо їх один назустріч одному. Далі все відбувається ніби в тумані. З освітлення - лише місяць за вікном. Її тіло тому видається мені якимось восковим, майже синім. Я припадаю до її великих, уже трохи зморщених грудей, як дитина, яка хоче молока. Я смокчу їх, намагаючись щось звідти видобути. Вона голосно стогне. Я смокчу її всю. Я надто втомився чекати, я просто не витримав цього очікування, цих кількох годин не дочекався до свого звільнення і програв. Ми обоє віддаємося пестощам з вагою всього втраченого часу. Це звичайний курортний роман. Завтра, вже сьогодні, вже от-от, вона повернеться до свого чоловіка і свого сина. Я повернуся в своє нікуди, ми будемо окремо, але цих кілька годин хай уже все буде, як є, хай це нарешті станеться, хай ми краще шкодуватимемо про втрачений час, ніж про можливість невідбутого. Я беру її. Мені її мало. Я хочу обхопити це тіло руками, хочу зробити з ним щось неможливе, що не піддається законам цього всесвіту, переліпити його, як пластилін. Але тілесне ніколи не дає остаточного задоволення. Коли ми вибухаємо обопільним криком, мені стає соромно і гидко. Вона йде у ванну, а я швидко хапаю свої речі і тремтячи від безперервного холоду, голий біжу у свій номер. Щоб хоча б кілька хвилин поспати самому…
Це був банальний курортний роман. Жаль, що ми цього не зрозуміли. Жаль, що ми з одного міста. Роз’їхалися б і все. Таке забувається. Як сон. Але постійні неминучі зустрічі провокували продовження.
У мене тоді нікого не було. А їй хотілося молодого м’яса. Відчувати себе молодшою. Молодою. Ніби їй знову 18 і вона може пережити все ще раз. Інакше, але від цього тільки приємніше.
«Це мій останній шанс. Ти моя остання любов!» - пафосно казала вона мені.
У маленькому місті важко чинити перелюби непомітно. Якби це обмежувалося лише сексом - тоді ще півбіди. Але їй кортіло ризику. Кортіло, щоб нас побачили, щоб бачили, як ми тримаємося за руки. Як ми цілуємося при світлі ліхтарів увечері. Я не міг їй відмовити.
І це всі бачили, окрім її чоловіка. Мирослав поводився так, ніби ні про що не здогадується. Йому ніхто нічого не казав.
Зате мені казали.
- Ти ідіот, - сказав мені Янек.
- Ти - ідіот, я тебе звільню, - сказав мені Папік.
З Мирославом у них усе пішло шкереберть. Вона влаштовувала йому істерики з кожного приводу. Потім плакала і просила вибачення. Повзала перед ним на колінах. Він дивився на все це з таким блаженним відреченим виглядом, ніби святий, який добровільно попав у божевільню.
Хтось йому таки розповів. Деякий час він все одно вдавав ніби нічого не сталося, ніби нічого не знає, ніби його це не обходить, чим би дитя не тішилося, мине. Але після чергової психодрами вдома обоє не витримали. Вона почала його ревнувати. Безпідставно чи ні, не знаю, але цього вже не витримав він. Вдарив її. На щоці потім залишилися надовго сліди його пальців. Таких тонких, жіночих пальців. Того ж вечора він висмикнув мене з ліжка телефонним дзвінком. Я ні про що не здогадувався. Кілька годин тому ми з нею бачилися, все було чудово. Ми провели милий вечір, були на якомусь концерті, а потім довго ніжилися у ліжку.