Потім ще і ще.
Нарешті, коли ми добряче відігрілися і курили в ліжку, вона запитала:
- Скажи - навіщо тобі це?
Я не мав що відповісти. Питання заскочило мене зненацька, я не сподівався почути його від неї. Взявся придумувати якусь теорію про самотність, про страх самотності.
Тими ж словами я відповів на її наступне питання - навіщо я одружувався.
Далі все вже було не так. Ми ще кілька разів зустрічалися, але це було зайвим. Я й надалі відчував вогонь у її тілі, цю медово-перчену суміш у її глибинах, мене далі притягали до себе її губи, але з’явилося і щось інше - ми перестали бути просто чоловіком і жінкою. Я побачив у ній конкретну людину зі своїми історіями, з минулим і майбутнім, у якому я почав займати дедалі більше місця, і це мене лякало.
Тому я раптово усе припинив. Коли ми потім бачилися, то поводився так, наче між нами нічого серйозного не було.
Якби тепер я мав когось, хто мене сильно любить і кого сильно люблю я, то на щось подібне більше ніколи б не піддався. Але винятково завдяки тому, що тоді я це зробив. Що відчув усю цю ідилію, яка насправді виявилась обманом, намаганням прожити ще одне маленьке життя у своєму. Чуже життя. Кінематографічне.
Кіт полюбляє, щоб я робив йому масаж. Чухав йому підборіддя, плечі і яйця. Ще Кіт вміє робити собі мінєт. Він майже самодостатня особистість.
На пачках цигарок тепер нова реклама куріння: КУРЦІ ПОМИРАЮТЬ РАНО.
Не вночі, не в обід, а саме рано, тобто вранці. До наступного ранку, отже, ми можемо бути спокійні.
- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.
Я погрожую йому кулаком. Він мені заважає. Я сиджу за комп’ютером і намагаюся написати хоч рядок сценарію до нового телесеріалу під назвою «ВСІ ЖІНКИ КУРВИ».
- Не матюкайся, - кажу я Котові. - це потрапляє у сценарій, а цензура такого не пропускає.
Власне, у сценарій потрапляє тільки це. Я ще нічого не написав крім кількаразового йобтвоюнахуйблядьмать. А час спливає. Продюсер був дуже задоволений з моєї назви та ідеї. Здається, це останнє з чого він був задоволений. Серіал має бути розважальним і дуже смішним. Я вже отримав завдаток. Тепер треба написати хоч кілька серій, але нічого не виходить. Я ніколи не писав сценарії серіалів.
Втім, можливо, це буде не просто серіал, а документальний серіал. Серіал про статеве життя і статеві стосунки. Реальні історії реальних людей. Я чатуватиму з камерою у борделі і братиму там інтерв’ю у знаменитостей. Я фільмуватиму секс людей, як це роблять з тваринами на всіляких аномальних каналах. Я розповідатиму аномальні історії про анімалс, тобто про нас. Відомо ж, наприклад, що лев парується з левицею 40 разів на день. Для того, щоб бути впевненим у власному батьківстві. А що відомо про нас, про людей?
Часто, коли я бачу одягнену ділову жінку, з нафарбованим лицем, двогодинною зачіскою і течкою з документами, уявляю її собі зовсім роздягненою. Це не еротичні фантазії. Такі жінки мене зовсім не збуджують. Я просто намагаюся докопатися до суті речей. Співставити ці два несумісні образи: голої жінки - у ванній, у ліжку, з коханцем, і цієї - ділової, злої, набурмошеної. Який із цих образів справжній. Що важливіше.
Інколи моє бажання побачити жінку голою виявляється аж надто сильним і я навіть докладаю до цього зусиль. Потім мені завжди неприємно. Неприємно бачити її інакшою. Неприємно знати те, що я дізнався. І найнеприємніше - бачити її знову одягненою на всі застібки.
Я часто користуюся потягом. Мені подобається подорожувати. Мені подобаються брудні, поламані вагони «Укрзалізниці». Подобаються пасажири, з якими можна завести коротке поверхове знайомство, напитися і дізнатися щось дуже суттєве про їхнє життя. Щось, чого вони не розказують нікому, навіть найближчим друзям, навіть собі. Але тобі - випадковому супутнику, про якого вранці забудеш, можна розповісти все. Залізниця - це така собі психоаналітична санаторійна зона.
Котові я замовляю верхню полицю. Він не боїться висоти, а людські розмови йому слухати нудно. Він стелить собі вогкувату рвану постіль і лається, аж поки не прибігає провідник.
- Що це за тварь? Чия? Де документи? - одразу кидається він.
- Йоб твою… - ліниво протягує Кіт і показує йому ветеринарну довідку.
Провідник ошелешено дивиться на мене, потім на Кота, знімає свого кашкета і надовго зникає.
- Дресирований? - одразу кидаються до мене з запитаннями інші пасажири.
- Атож, - гордо відказую я.
Кіт за моїм сигналом дістає з сумки пляшку горілки і пляшку валеріани. Я розливаю, ми цокаємося і розпиваємо кожен своє. Пасажири плескають в долоні.
У Л. власна юридична компанія. Він займається авторськими правами.
- Хочеш, я можу зробити тебе мільйонером, - пропонує він, випивши своє перше мартіні з водкою.
Вагоном-рестораном хитає, і пити незручно - алкоголь може не туди потрапити. Наприклад, на комір його блискучого чорного піджака в білу смужку.
- Я ще недавно був ніщім. Нічого не мав. А тепер - знаєш, скільки коштує цей костюм? 500 баксів. Я не сноб, ти не думай. Просто є реальні правила, яких треба дотримуватись.
Мене нервують його мешти з гострими носаками, які напевно коштують на сто доларів більше, ніж костюм, мене нервує його гольф невідомої мені вартості, мене нервує те, що він уже напевно оцінив вартість моїх джинсів і мого светра, і можливо тому так скривився, але він визнає за мною право на демократичний дешевий одяг, бо я належу до іншого, ніж він, соціального кадастру. Наші шляхи не перетинаються, і йому однаково до ціни мого одягу.
Він упевнений в собі. Він усе знає. Знає, де і як заробити гроші. Він молодий, але в нього вже все позаду.
- За авторськими правами майбутнє. Ще не всі це розуміють. Я вже давно на цьому ринку. Зараз клієнтів мало. В основному, західні компанії. Вони знають. Реєструють бренди. Бояться. І правильно роблять. Я вже зареєстрував з півтора десятка брендів. І торгових марок стільки ж. Скоро ті, що працюють під моїми марками, будуть платити мені великі гроші. Я вже почав кілька судових процесів.
Йому дзвінок.
- Моя. Половинка. Четвертинка. - усміхається він.
- Да, кицюню. Їду. Завтра. Занятий. Приїду-позвоню. Па. Я ж сказав. Всьо. Па.
- Усі жінки курви, - каже він зі знанням справи, але навіть це мене в ньому нервує.
І тут раптом, коли я вже зібрався йти, він хапає мене за комір моєї джинсової куртки за 40 доларів і каже:
- Чекай. Чекай, я маю тобі щось розказати.
І я чекаю. Він бере мені пиво, а собі мартіні.
- Усі жінки курви, - повторює він.
- Це не новина для мене. Я вже знаю, - кажу я.
- Так, але ти не знаєш чому.
Я чекаю.
- За що ти так ненавидиш жінок? - нарешті вирішую йому допомогти.
І тут цей смугастий папуга починає рюмсати. Випиває ще одне мартіні з водкою і витирає очі.
Кілька років тому він одружився. Вдало як для провінціала, який тільки-но переїхав до столиці. Квартири у нього не було, а молода мешкала у трикімнатці в самому центрі Києва. Правда з мамою. Тещі тільки-но перевалило за 40. Молода вродлива і прогресивна.
- Тепер я знаю, що це була помилка, - каже Л. - Треба було одразу переїжджати. Але я думав зекономити, почекати, купити квартиру. Три кімнати - це ж багато, там може значно більше людей поміститися. Стара мені спочатку взагалі подобалася. Я навіть уявляв собі секс утрьох, і впевнений, що мамаша була б не проти. Вона любила мене вхопити попід руку, погладити. Мамою я її ніколи не називав. Іронічно тьощею зрідка, а так на ім’я. Рая. Словом, все було ідеально. Якби вони не були хворі на голову. Обидві. Мамаша ходила в якусь секту. Ну це півбіди. Секта не агресивна. Якась буддистська. Я навіть не був дуже проти, коли вона почала тягати туди малу. Але сам не ходив. А далі. Все пішло наперекосяк. Стара щось нав’язувала. Мала її у всьому слухала. Починалось з дрібниць, де я не міг наполягти, бо це виглядало би смішно, і тупо через таке ставати на роги і сваритися. Ну, наприклад з їжею. Стара взагалі вегетаріанкою зробилася. Мала хавала сардельки ничком, я сам бачив. Мені можна було м’ясо двічі на тиждень. Ну, в макдональдсі я звичайно відривався по повній. Але ж так можна собі й виразку заробити.