- А це напевно автопортрет. Графіка. Хоча не знаю. Не впевнена. Я, мабуть, вже не буду нічого малювати. Виписалась. Повторююсь. В мене криза. Я нарешті пізнала радощі сексу, але краще би цього не було. Мені трохи страшно.
Вона плаче. Я, кульгаючи, підхожу до неї і обіймаю. Вона починає ридати. Потім раптово перестає і, нічого не кажучи, лише піднявши догори руку, щоб я її не зупиняв, йде.
Я нікого не зумів зупинити. Можливо, я не міг і не повинен був нікого зупиняти, і мені не треба тепер цим мучитися. Я ж не можу зупинити цю довбану планету, цих президентів, ці війни, мої транспаранти нічого не варті, поки я сам - я повний нуль у цьому світі. І весь світ - це суцільні нулі. І жодної одиниці для хоча би одного байта.
Першим пішов Кіт. Він просився, аж вив, як вовк, так йому хотілося любові.
- Любові нема, дурнику, - сказав йому я. - Сиди вдома. Хочеш, я почухаю тобі яйця і дам риби?
Але йому не треба було риби, його не влаштовувало те, що я чухаю йому яйця. Він хотів справжньої котячої любові. І я не витримав цього завивання, цих вологих благальних очей. Відчинив йому балкон і він пішов. Стрибнув. Загорланив на всю вулицю, принаджуючи всіх кішок світу до любові. Хоча б на трохи. І одна з них тут же відгукнулася. Вона сиділа на балконі будинку навпроти. Сиділа ліниво, звісивши хвоста і нервово ним гойдаючи. Вона також хотіла любові. Але не так активно як мій Кіт. Вона була інертна, майже фригідна.
- Ау-ау-ау, - просила вона.
- ААААААААУУУУУУУУУУУУУ! - кричав Кіт
- Йобтвоюнахуйблядьмать!!!!!!!!! - кричав я.
Він рвонув до неї. Вона далі нерухомо сиділа, проводжаючи його лінивим поглядом, мовляв, ну ось я, ось, твоя принцеса, сиджу тут, у вежі зі слонової кістки і чекаю на такого обідраного принца, як ти, спробуй, візьми мене, якщо тобі вже так не йметься, я віддамся, я теж цього хочу, давай, давай.
І він полетів. Він біг, як біжить хижак на здобич. Я й досі це бачу - ніби в кіно, в уповільнених кадрах, ці його велетенські жадібні стрибки. Ось він вискакує на дорогу, ось ще один стрибок, ще, він бачить тільки її, цю Лорелею з хвостом на балконі, цю руду вичесану курву, цю суку, і він не бачить того, що вже встиг побачити я - авто, велике чорне авто.
- Кіт, Кіт! - кричу я, але він мене не чує, він чує тільки її «ау-ау-ау».
Він бачить лише її хвіст, її руду гриву, її зелені очі; він - чергова жертва Лорелеї.
Водій, напевно, думав про щось своє, він зовсім не чекав цього малого чорного чортика на дорозі під своїми колесами. Він спробував вивернути кермо, але марно - надто велика швидкість. Вони ніколи не думають про те, що хтось може перебігати дорогу швидше, ніж діти.
Я чую цей жахливий скрегіт гальм, чую звук удару, глухий, майже людський зойк Кота, лайку водія. Той лише на хвилину зупиняється, закриваючи своїм автом від мене мого Кота. Потім він рушає, а я вже біжу, біжу вслід, і лише чую, як Лорелея з балкону навпроти продовжує заклично аукати. Курва…
Я біг тією вулицею такий спокійний і такий жалюгідний. Так почуваєшся завжди, коли щось сталося, чому можна було зарадити, щось таке дурне і невиправне. Я вже знав, що втратив його. Втратив цю мордочку, від якої постійно смерділо здохлою рибою. Я так звик до цієї мордочки, що перестав її помічати. Перестав цінувати.
Кіт був живий. В це було важко повірити, однак він вижив і далі дивився на свою Лорелею. Вже не гукав її, а лише жалібно скавулів. Вона ж продовжувала свою закличну пісню для інших котів.
Кіт звивався на краю дороги, як вуж. Йому напевно зовсім передавило задні лапи, пошкодило хребет. Він був жалюгідний. Краще би він помер, думав я, краще би ти помер.
Я схилився над ним, не знаючи, що робити.
- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.
- Я ж тебе попереджав, старий, я ж тебе просив. Я тобі казав, що каструю!
Тепер це не мало жодного значення. Йому було дуже боляче.
Я взяв його на руки, хоч не знав, чи можна, я тулив його до себе, цілував цю дурну смердючу мордочку, а він лише жалібно дивився на мене і повторював своє:
- Йоб твою на хуй, блядь, мать.
Я загорнув його у плащ і чув, як кіт холоне просто у мене в руках. Я чув, як б’ється його серце, як здригається в конвульсіях його тіло.
Не знав, що робити і куди йти. Не мав найменшого уявлення про місцезнаходження жодного ветеринара у цій країні. Одного я знав за кордоном, але йому би я не довірив навіть блоху.
І тоді я згадав про Віру Надію Любов. Вона повинна допомогти. Вона всім допомагає, то невже не зможе допомогти Коту. Чим Кіт гірший за людей? Я вхопив якесь авто і помчав. Я сидів поруч із водієм і від нетерплячки втискав до упору уявну педаль газу.
- Швидше, швидше, швидше, - просив я, - від цього залежить життя…
Я відчував як він згасає на моїх руках. Як йому боляче, нестерпно боляче.
А та руда кицька на балконі, та Лорелея в цей час продовжувала зваблювати на погибель все нові і нові жертви.
- Привіт, - майже не здивувалася вона, побачивши мене. - Ти до мене?
- До тебе. Мені більше нема до кого в цьому світі, тільки ти…
- Господи, що з тобою, ти весь у крові…
Я заводжу її у сестринську, зачиняю зсередини двері і розгортаю плаща.
- О Боже, - виривається у неї. - Бідний Кіт.
Бідний, бідний Кіт.
- Що робити? - питаю я. - Ти можеш щось зробити? Чи взагалі можна щось зробити? Треба щось зробити.
Вона обережно бере його за лапки.
- Я ж не лікар… - невпевнено каже вона. - Я не лікар. І тим більше не ветеринар. Чому ти привіз його сюди?
- Бо це травматологія. Бо у нього травма. Бо я знаю тебе. Бо ти йому допоможеш…
Кіт розплющує одне око, благально дивиться на нас, уже хрипить:
- йоб твою…
І замовкає, здригаючись усім тілом.
- Як це сталося? О Боже. Бідний Кіт.
- ДТП, - пояснюю я.
- Я вчусь, я хочу поступити в академію. Я зараз…
Вона щось гарячково пояснює. Торкається кота за спину, того аж підкидає від болю.
Вона повертається до мене.
- Вибач, - каже. - Вибач. Я відчуваю, що ти на мене сподіваєшся, але мені здається. Ні, я впевнена, що йому нічим не зарадиш. У нього зламаний хребет, у нього розтрощені задні лапки. Йому перебито всі тельбухи. Він помре.
Я був їй вдячний навіть за це «помре». Помре, а не здохне. Той, кого люблять, не може здохнути.
- Нічого-нічого? - запитав я.
- Нічого-нічого. Єдине. Він дуже мучиться, йому страшно болить. Це агонія, і вона може тривати ще довго.
- Як задовго?
- Кілька годин, кілька днів, я не знаю. У них інакший організм, ніж у нас. Він сильний, він бореться за життя, бо не розуміє, що це марно.
- І…
- Можна його усипити.
- Ти можеш це зробити? Можеш? Ти коли-небудь когось присипляла?
- Ні, нікого. Цього не можна робити. З людьми. Це ж лікарня для людей.
- Але ж він - Кіт, він не був би проти. Він навіть за, йому ж так хочеться, щоб це припинилось. Щоб не боліло…
- Ми не можемо цього знати. Чого він хоче. Що гуманно, а що ні.
- Але ти ж це зробиш…
- Я не маю права. Такі ліки під замком. Це кримінал.
Я беру Кота на руки.
- Вибач, - кажу. - Вибач. Ти дуже добра.
- Чекай. Я це зроблю. Я це зроблю. Ти його любиш. І ти маєш право вбити його.
Вона на хвилину зникає, а потім повертається з шприцом, наповненим смертю.
- Прощайся, - каже вона. - Зараз йому стане добре, і вже ніколи не буде зле.
Я притискаю Кота до щоки. Він ще теплий. Я чую його дихання. Мені хочеться плакати.
Він розтуляє одне око і з нього витікає гній.
- Йоб твою… - каже він і навіть косо усміхається.
Віра робить проштрик.
- А тепер бери його. Ще кілька хвилин. Може, навіть менше.
Я ховаю Кота за пазуху і йду. На прощання раптом цілую її в щоку. Від неї пахне ліками замість парфумів.