Ще в ліфті я відчуваю, як він відходить. Тихо і лагідно.
Увечері я зичу в двірників лопату, знаходжу безлюдне місце у парку і закопую Кота. Роблю невеликий надгробок з каміння і замість хреста встромляю у землю свій перший і останній раніше не використаний для зміни світу транспарант.
ПОМЕР ВІД ЛЮБОВІ, - пишу я.
5. Любов до гробу
Когось втрачаєш, когось знаходиш. Завжди так. Наступного дня після смерті Кота я купив квітів і шампанського і пішов в лікарню.
Проте Віри Надії Любові там не було.
- Вона у нас уже не працює, - сказала якась товста неприємна бабеґа.
- Але тільки вчора, вчора, вона була тут…
- Молодий чоловік. Від учора у нас уже троє пацієнтів померло. А ви кажете «вчора». Вчора може й працювала, а сьогодні нема. Нема. Її звільнено. І правильно. Надто молода і надто гарна для такого місця. Пацієнтів на всякі похабні думки провокувала. До побачення.
У відділі кадрів я позбувся шампанського, але здобув її адресу. Щось втрачаєш, щось знаходиш. Завжди так.
Вона зовсім не здивувалася, побачивши мене.
Здивувався швидше я. Без халатика і чепчика, вона виглядала зовсім іншою. Вільнішою, але водночас меншою, беззахиснішою.
- Заходь, - сказала вона, взявши квіти. - Я знала, що ти прийдеш. Не знала лише, що сьогодні.
- Тебе звільнили? Через мене?
- Можна й так сказати. Вчора було жахливе ДТП, троє людей загинуло. Потрібен був фенілефрин, а його не виявилось. Я зізналася, що це я… позичила. І мене звільнили.
- Вибач.
- Фенілефрин не тільки я брала, там серйозна недостача. Але то пусте. Я рада, що так вийшло. Не могла більше там працювати. Там так… брудно. І важко. Ці люди, цей біль, скрізь лише біль. Я, напевно, вдавала з себе таку добру, що мені це приємно, я з останніх сил вдавала. Але нічим не могла їм допомогти насправді. Не могла нічого змінити. Якось відмити цей бруд, цю суцільну байдужість і ворожість.
Без уніформи вона подобається мені навіть більше. Голі плечі з родимими плямками на спині, руде волосся, ластовиння на носі. Каламутні зелено-карі очі.
- Ти мені подобаєшся, - кажу я.
- Ти мені теж, - каже вона.
- Мені здається, я тебе люблю, - кажу я.
- Не зарано? - питає вона.
- Не знаю, може й зарано.
Уже в ліжку, напівроздягнений, я раптом відступаю.
- Що сталося? - питає вона. - Ти мене розлюбив?
- Ні. Не те. Це дурне. Але я думаю про твого хлопця. Про те, що ти його зраджуєш.
- Не думай. Вже нема ніякого хлопця.
Кілька днів я дуже щасливий. У мене є все - і Віра, і Надія, і Любов. В одній особі. Я кохаюся з одною жінкою, наче з трьома.
Я остаточно відмовився від роботи над серіалом і повернув усі гроші. Ми кохаємося кілька разів на день. Ми переговорюємо кілька вічностей на ніч.
Поміж нами нема нікого і нічого. Вона ходить спиною вперед, а я слідом за нею, крок у крок, синхронно. Я готую їй їсти і несу в ліжко ранкову каву. Вона пере мої шкарпетки і труси.
Того дурнуватого юриста вона відшила якраз напередодні, у вечір, коли її звільнили. Він влаштував їй істерику через фенілефрин, точніше через мене. І вона сказала, щоб він йшов геть.
- Знаєш, так буває, що от зустрічаєш когось, він тобі подобається. Тобі з ним добре. І у вас щось починається. Але ж це не любов. І потім ніби не зле, але розумієш, що щось не так. Чогось бракує. Але зупинити ці стосунки ти вже не можеш. Ще б трохи, і ми б з ним одружилися. Жах. Добре, що з’явився ти, - каже вона і обіймає мене.
- Ти думаєш, що так добре як зараз, зможе бути вічно? - питаю я.
- А ти? В тебе ж більше досвіду. І як я розумію, негативного.
- Я просто ще нікого не любив.
- І я. Ти будеш перший.
- І останній?
- Побачимо. Може мені це сподобається - любити. І я захочу ще?
- Ти зможеш любити мене знову.
Щастя, на щастя, не може тривати вічно.
Одного прекрасного ранку, поки Любов ще спала, подзвонив Ц.
Голос у нього був дивний. Такий глухий, ніби він боявся когось розбудити.
- Треба, щоб ти терміново приїхав. До А. в майстерню. Сам. І купи бальзаму «Зірочка». В’єтнамського. Не переплутай з бальзамом алкогольним.
Я не став будити свою Любов, написав їй записку і пішов.
Була така ніжна-ніжна весна. Щебетали пташки, місто тільки прокидалося. Все цвіло. Повітря ще холодне, але сонце вже потроху його прогріває і з’являється такий миттєвий минущий запах. Запах весни і запах життя. Мене зовсім не обходило, навіщо дзвонив Ц. і навіщо йому бальзам «Зірочка». Я був абсолютно щасливий і хотів ділитися цим щастям з іншими. Я готовий був допомогти кожному босякові, кожному коту і навіть таргану. Я ще не знав наскільки близько життя і любов можуть межувати зі смертю.
Події того ранку якось дуже чітко, з усіма найменшими подробицями, реальними і надуманими, засіли в моїй пам’яті і вже ніколи не дадуть їй спокою. Порожнє метро, де крім мене сидів ще якийсь товстий голий чоловік. Йому було років 55 - 60, на ньому були лише дерті кросівки і чи то труси, чи шорти. Його груди і сива густа борода тремтіли від ранкового холоду. Ноги були посічені виразками. Він сидів, потупившись, лише інколи різко підводив погляд, щоб перевірити, чи я на нього не витріщаюсь…
Двері відчинив Ц. Я одразу зрозумів, що щось не так. Що щось сталося. Ц. був сам не свій. Очі рухливі, червоні, волосся немите, сторчма. Босий, ходить навшпиньках.
- Тс. Тс, - сказав він.
- Що сталося? Де А.?
Ц. захитав руками, немов відмахуючись від мене.
- Спить, - пошепки сказав він. - Спить, - повторив він повільно, роздумуючи. - Ти приніс?
Я дав йому бальзам - 4 маленькі упаковки.
- Навіщо це? Хтось хворий?
- Так мало?
- Його вже ніде нема.
- Добре. Добре.
- То я зайду?
- Шо? А, як хочеш.
Ц. поводився дуже дивно. Не звертаючи на мене уваги, він навшпиньки рушив у бік балкону. Я зайшов усередину і зачинив за собою масивні залізні двері. Їхнє рипіння прозвучало моторошно. Щось було не так у цій ранковій тиші. У велетенському просторі мансарди попри відчинені вікна і балкон зберігався якийсь протиприродний запах. Я не міг його розпізнати і часто втягував повітря носом. Тут був і запах ліків, і квітів, і сірки, і диму, і ще чогось, незрозумілого.
Речі стояли на своїх місцях, але якось неживо. Так ніби вони завмерли, ніби час зупинився.
Стіл біля виходу на балкон був закиданий недопалками, під ним лежали порожні пляшки з-під горілки і пакети з-під соку.
Ц. стояв на балконі, дивився вниз і швидко курив, майже не витягаючи сигарету з рота.
Я так само навшпиньках вийшов до нього.
- Дивись, - сказав Ц.
- На що? - не зрозумів я.
- Життя продовжується. Життя продовжується, курва!
І справді. Сміттєвоз перекидав у свої нутрощі черговий контейнер. Двоє асенізаторів стали ззаду на приступки - і карета зі швейцарами рушила далі. Двірники ліниво шморгали своїми віниками по асфальту. В когось дзвонив телефон.
- У вас є кава? - запитав я.
- Ну от. От! - підняв угору палець Ц. - Знову. Знову. Ці дрібниці. Ці звичайні дрібниці, так ніби нічого не сталося, так ніби життя триває.
- Що сталося?
Ц. мовчав.
- Ходім. Ходім, я зроблю тобі кави, так ніби нічого. Коли я таке роблю, мені здається, що все нормально, що це просто сон.
- Господи! Що сталося?! Де А.?!
Ц. не відповів, тільки приклав палець до губ.
- Тс.
Він пішов до апарату і почав готувати каву. Я рушив услід за ним, дивився, як тремтять його руки і губи і холов від якогось страшного передчуття. У мене не вистачало сміливості повторити своє запитання, щоб не почути відповіді, я боявся поворухнутися, щоб не побачити чогось страшного.
Нарешті через кілька хвилин мовчання він почав плакати. Спочатку важко, ніби через силу, ніби примушуючи себе, а потім сів на підлогу, закрив лице руками і заридав. Я оглянув велику залу. Розкидані полотна, одяг, матраци. Хаос. Все як завжди. У дальньому кінці зали стояла напнута ширма. Там спала А. Я поволі рушив туди.