- Не йди туди! - схлипуючи, озвався Ц. - Не йди туди.
Але я його не слухав. Я збільшував швидкість, мої кроки ставали усе впевненішими.
Перед самою ширмою я знову завагався. Мені стало соромно. Я злякався, що зараз побачу А. голою, або ще щось таке.
Страшенно гупало серце.
- Не йди туди! - вже майже крикнув Ц.
Якби А. спала, вона точно би прокинулася від цього волання. Але з-за ширми не пролунало жодного звуку.
І я ступив крок, а потім ще один.
Картина відкривалася переді мною поволі, як і всі інші картини А. Спочатку я побачив багато квітів, ціле море квітів, розкиданих на підлозі. Потім упаковки від бальзаму «Зірочка», на одну з них я навіть наступив.
Потім нарешті А. Вона була таки голою. У розстібнутому банному халаті. Лежала навзнак. Очі розплющені, погляд спрямований кудись вгору. Запах став просто нестерпний.
- А.! - покликав я зірваним голосом.
Вона не відгукнулася.
- А!
Вона була мертва. На грудях і на матраці я побачив пляму крові. Зовсім маленьку
Чомусь підійшов. Боязко торкнувся. Вона була холодна і липка, ціла вимащена бальзамом.
Тепер я раптом зрозумів слова Ц. Про те, що життя продовжується. Всі ці ранкові звуки, які ще півгодини тому викликали у мене захват, тепер почали здаватися протиприродними.
Я повернувся до Ц. Він наливав каву у горнятка.
- Як вона? - запитав він.
- Вона мертва, - сказав я.
- Вона спить, - виправив мене Ц…
- Ти її вбив? - запитав я.
Ц. сів, налив собі у склянку горілки і випив залпом.
- Я її вбив, - зізнався він.
- Хочеш? - запропонував мені випивку.
Я погодився. Ми випили двічі поспіль.
- Не цокаючись, - сказав Ц. - За упокій не цокаються.
Я не можу сказати, що у мене був шок. Просто все це не вкладалося у мене в голові. Я тремтів і Ц. також тремтів.
- Я вбив її своїми ревнощами, - сказав Ц.
- Там дірка. Я бачив дірку в грудях. Таку, що палець пролізе. Палену дірку по краях. Її вбила куля, а не ревнощі.
- Тс, - сказав Ц. - Не кричи. А. спить.
Я починав його боятися.
- Де пістолет? - запитав я.
- У сміттєпроводі. Його уже вивезли, напевно.
- Я не міг більше терпіти. Це так боляче. Я не знав, що може бути так боляче. Вона сказала, що я її сам провокую. Що вона не хотіла, що це було просто як гра. Така гра, коли хтось один робить хід, а інший відповідає. І що вона загралася. Просто загралася. Що вона роками терпляче на мене чекала. Що терпіла всі мої зради. А коли я нарешті з’явився, остаточно, то став ревнувати її до повітря, до картин, до привидів, до минулого, до всього. І це її страшно збісило. Казала, що звільнилася від залежності від мене. Що ми помінялися ролями. Вже не вона за мною, а я за нею. Їй сподобалося мене мучити. Вона хотіла мені помститися…
Я вистежував її. Найняв для цього детектива. Я відслідковував її телефонні дзвінки. У мене були докази. Я її так і сказав - не бреши, курво, у мене є докази. Вона сміялася, кричала, кричала, що не хоче жити під ковпаком. Що це була просто невинна гра. Не така вже й невинна. Не така вже й невинна. Її це збуджувало. Її збуджувало зраджувати мене з іншими. Їх було двоє одночасно. Один художник, інший музикант. Як вона тільки встигала?!
Я не розумів, про що він говорить.
- Як це сталося? - запитав я.
- Ти нічого не розумієш. Я не можу цього пояснити. Це було щось страшне, уже кілька днів. Я ще терпів, сподівався на зміни - що от, я повернувся, мене не було, довго не було, це все через розлуку. Але потім вибухав люттю - мене не було тільки три тижні, а вона собі вже встигла когось завести. Тільки три тижні. 20 днів. А якщо би мене не було кілька місяців? Ми дуже сварилися ці дні. Вона кидала у мене картинами. Вона розламала в мене на голові раму. Я сказав - ну добре, я є, давай спробуємо спочатку. Ми вже квити. Або розійдемося. І вона сказала - добре, спробуємо. Але потім я не витримав. Я став її довбати. Просив усе розказати. З подробицями. Про їхні члени. Мені цікаво було, які у них члени - більші, ніж мій, чи менші. І як їй трахатися з іншими. Вона сказала, що інакше, і це мене вбило. Мене би вбила будь-яка відповідь, але ця особливо. Інакше. Інакше, блядь. Тепер уже ні з ким не будеш трахатися!…
Але ми не могли розійтися. Я збирався йти, а вона просила залишитися. Казала, що була дурна. Плакала. Вона облилася червоною фарбою з ніг до голови. Я потім ледве її відмив. І мене вона обливала фарбою.
Не знаю. Треба було викликати психіатра. Самі ми вже не могли з цього виборсатись. Я не пам’ятаю чого вихопив пістолет. Просто показував. Грозив, грозився застрелитись. Пропонував їй сіндзю. Ми були п’яні в дошку, потім ще й трави накурилися. Знову скандалили. Вона сама навела пістолет на свої груди і щось кричала, я не пам’ятаю що, таке дуже образливе. І кричала стріляй, ти ж навіть вистрелити не можеш, ти імпотент, моральний імпотент. Папін синочок. І я подумав, що хай буде сіндзю. Вона тримала мою руку в своїй, може, вона навіть сама натисла на гачок. Я протверезів. Вона була мертва одразу. За мить. Такий звук, глухий і сильний, потім тиша, вона ще встигла подивитися на мене. І все - кінець. Вона впала. Я до неї, я просив, молив… Так якось безглуздо. Я довго намагався застрелитись. Я пив і пив, цілив і цілив і не зміг вистрелити. А потім заснув. Після такого страшного чомусь завжди сняться якісь невимовно солодкі сни. А потім прокидаєшся, стає холодно, намагаєшся через силу запхати себе назад у сон, тіло аж мертве від похмілля, ти ще не пам’ятаєш, що сталося звечора, але вже якось неприємно і страшно. І тут раптом цей спогад - бабах. Знову це - бабах! Я ще не вірю, підіймаю голову, таке ж не могло бути насправді, приснилося, он вона лежить поруч, спить, і я встаю попити, бо сушить, а вона ж просто спить. Але коли я п’ю, то вже навіть їй не пропоную, бо знаю, що вона мертва. Вона спить, казав я собі, вона просто спить, міцно спить. Блядь, таке страшне бажання, щоб все припинилося, щоб життя припинилося, я не можу з цим жити. Вбий мене. Заріж, зроби щось. Я не можу жити і не можу себе вбити…
Він плаче. Вона мертва.
- Я не боюся тюрми. Хоч і тюрми теж боюся. Я боюся того, що це стане остаточним фактом. Зовнішнім. А поки це так, ніби ще нема, ніби все гаразд, ніби вона просто спить. Поки про це не знають інші. Поки її не закопали. Я думаю, а раптом вона воскресне. Якщо дуже вірити в чудо, я знаю, що чудес не буває, що я не заслужив на чудо, але раптом… Вже третій день сьогодні. Другий день. Півтори доби. Поки я тут з нею був сам, я думав, що ще не все, що ми будемо отак з нею жити. Я накупив бальзаму і натер її бальзамом. Але вона все одно розкладається. Це не той бальзам. Я іноді до неї говорю. А, крихітко, А. Я дивлюся на її картини. Вона так гарно малювала, мені було завжди похуй до її картин. Я її люблю, а її нема. Вбий мене, запхай мене у психушку, хай мене наколять чимось, щоб я цього не відчував!!!!
Ми п’ємо знову і знову. Раптом плакати починаю я. Я починаю згадувати, як ми з нею розмовляли, як вона говорила про те, що кінчає тільки коли мастурбує. Я згадую її руку в себе на голові, коли вона мене гладила. Як вона цілувала мене в щоку. Як випихала за двері. Як танцювала посеред цієї майстерні сама з собою. І тепер її нема. Це усвідомлення ще не дійшло до мене, я розумію Ц., який чекає, який не хоче розлучатися з її мертвим тілом. Воно тут дає якийсь шанс, якусь надію.
Ц. падає переді мною на коліна, обіймає мої ноги і починає ридати. В мене не вистачає сил відштовхнути його, вдарити чи вбити. В мене ні на що нема сил.
- Що ти думаєш робити? - питаю я.
- Не знаю, не знаю. Залишусь тут. Буду тут. З нею.
- Це вже не вона, - кажу я. - Її вже нема.
- Вона спить. Довго спить. Ось же її картини, тут ще її запах, її фарби, її парфуми, її сигарети, я курю її сигарети, я вдягаю її піжаму, я гладжу її волосся, бля, чого вона така холодна. Від неї смердить, я вже не можу її нюхати. Тільки дивитися на неї. У неї такі гарні груди. Я дивлюся тільки на ту, іншу, без дірки. Часто хочу погладити і боюся торкнутися. Просто сиджу і дивлюся. Тягнуся рукою і відсмикую.