Страх супроводжує мене навіть там, де його би не мало бути. У банальних ситуаціях. Я прийшов у гості до родичів. Ми мило сидимо і балакаємо. І раптом я помічаю, що щось з ними не так. Що вони - це не вони. Не рідні і близькі люди, а якісь інші, виглядають точнісінько так, все знають про мене і про справжніх родичів, але це не вони. Я визираю у вікно і бачу, як справжні родичі поволі підходять до під’їзду. Мене охоплює паніка. Я мушу терміново втікати звідси, від цих монстрів, причому вибігти швидше, ніж прийдуть справжні близькі, щоб їх попередити, щоб вони не зайшли, щоб не сталося катастрофи, коли переді мною стоятимуть четверо зовні однакових людей, одні з яких справжні, а інші ні, і невідомо з якими намірами ті, чужі, набули цієї подоби. Але я не встигаю. Справжні родичі заходять. Я якраз стою в коридорі і взуваюся. Ті заходять, я намагаюся їм крикнути, що треба втікати, що тут чужі, але слова застрягають у мене в горлі, бо ці, що прийшли, теж чужі, і мені відтято всі шляхи до відступу…
Двічі уві сні мене пробували забрати звідси. Це вже було давно. Перший раз ще у школі. Я лежав на розкладачці, біля балкону. Отямився від відчуття чужої присутності. Тихо лежав, розглядаючи темряву. Місячне світло з балкона ледь-ледь окреслювало обриси предметів у квартирі. Все було на місці, родичі спали, але я знав, що хтось чи щось тут причаїлося. Воно наближалося. Я не міг поворухнутися. І тут раптом воно накинулося на мене. Я відчув, як заклякло тіло, як мене почало кудись тягнути, підіймати вгору. Я опирався, але марно. Це щось було дуже сильне і проворне. Воно підійняло мене над ліжком і почало крутити довкола моєї осі швидко, дуже швидко. А потім потягло повітрям до балкону. Краєм ока я побачив, що на розкладачці продовжує нерухомо лежати моє тіло. До балконних дверей залишалося зовсім мало, я навіть чув, як крізь шпари дує вітер. І тоді я з усіх сил закричав і прокинувся. Спробував підвестися, але тіла зовсім не відчував. Руки і ноги затерпли. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж кров повернулася у кінцівки. Я увімкнув світло і вже його не вимикав.
На наше весілля першою прийшла А. Вона подарувала нам свої останні картини. На одній зморшкувате старе лице жінки. Глибокі зморшки, наче каньйони, в яких пересихають ріки скупих сліз. На безколірних очах катаракта. Брови вилисіли, зуби повипадали. Шкіра сіра, майже чорна. Позаду лиця порожнеча.
- Старість? - запитую я.
- Самотність, - відповідає А.
На іншій картині це саме лице, але поруч ще одне - чоловіче. Обоє лежать на одній подушці. Очі заплющені. Лиця умиротворені.
- Любов до гробу, - каже А.
Я беру картини і складаю їх у куток. Лицем до стіни. Ще не вирішив, куди їх повісити.
Раптом я згадую щось страшне.
- Чекай, - кажу я до А. - Ти жива?
- Жива, - дивується А. - А що таке?
- Та нічого. Просто сон. Сон напевно. Що Ц. тебе вбив.
А. відмахується від мене рукою.
- Значить буду довго жити. А про нього краще не згадувати. Ну, що, молодята, вітаю. Коли чекаєте поповнення?
- Та от, з дня на день, - каже моя Люба. - А як там наш Кіт?
- Добре. Мені з ним якось спокійніше. Є про кого дбати. Переказував вам своє йоб твою на хуй, блядь, мать.
Слідом за А. приходить В. Він дарує нам новий ноутбук.
- О. не з’явилася? - обережно запитую я, не впевнений, що її зникнення мені теж не наснилося.
- Її вже офіційно визнали зниклою без вісти. А тут раптом днями написала листа. З Америки. Що все гаразд. Що хоче приїхати до малого. Ніби нічого й не було. Я не відповів.
Він сідає поруч з А. і вони починають про щось жваво говорити. А. жвавішає. В. бере її за руку.
Мама Софія заносить у великих салатницях салати.
- Їжте, дітки. Поки ще всі зберуться, не будьте голодні. Їжа теж важлива. Не менше, за все інше.
- Це олів’є? - запитує А. - 100 років не їла олів’є.
Ми стоїмо посеред кімнати і одного за одним приймаємо гостей.
Ц. приходить не сам. З ним Ангеліна, Янек, його дружина баптистка, Мирослава, Мирослав, їх уже дорослий син, а замикає колону Папік.
- Нє ждалі? - запитує Папік.
Ще двоє молодих людей, які тримаються за руки.
Я уважно вглядаюся в їхні лиця.
- Лєночка? Сєрьожа Єфімов?
- Ми.
- Заходьте, сідайте. Поки ще місце є.
Незабаром у повному складі заходить вся палата № 6 з відділення травматології.
Митрофан з милицями і квітами.
- Ти це зробив. Мужик, - каже він. - Але дай я її хоч поцілую.
І цілує в обидві щоки.
Віктор-переможений уже вільно пересувається на своїх двох, з ним молода симпатична дівчина. Не модель, але нічого.
- Я тут цей, на гітарі можу зіграти, якщо треба, - каже він.
Вони усе йдуть і йдуть, цілі натовпи гостей, друзів і просто знайомих, щасливих і нещасних, самотніх і ні. За столом уже давно нема місця, але вони сідають просто на підлогу, жеруть олів’є, пють вино, водку, пиво, граппу, коньяк, віскі і самбуку. Посеред столу стоїть піраміда з келихів. У найвищий заливає суміш напоїв Папік, який заліз на стіл та ще й на табуретку посеред столу. Алкоголь стікає донизу. Нікому нічого не бракує. Їм усім весело і тепло. А ми все ще стоїмо, тримаючись за руки.
Приходять бомжі і бомжихи, алкоголіки і мандрівні музиканти, приходять політики і чиновники, і навіть шахтарі з чорними лицями і в касках.
Дехто уже напився і починає цілуватися. Інші б’ються.
Віра Надія Любов раптом блідне.
- Що сталося, Люба? - питаю я.
- Почалося, - каже вона. - Цього разу не впустиш мене?
- Ні.
Я хапаю її на руки і біжу. Гості кидаються слідом. Ми сідаємо в лімузин карети швидкої допомоги, а вони в автобус агентства ритуальних послуг. Водія у кареті нема, і мені доводиться брати кермо у свої руки.
- Швидше, уже води відійшли, - кричить Люба.
Я вмикаю сирену, і ми мчимо по тротуарах, об’їжджаючи затори.
У лікарні я знову хапаю її на руки і біжу. За нами, прориваючи кордон охоронців, несеться оскаженілий і радісний від алкоголю табун гостей. Шахтарі з касками в руках попереду.
- Шановний, ви не туди, тут травматологія! - кричить мені старша медсестра, - сюда привозять вмирати, а не народжувати. Пологовий поверхом вище.
Я якраз встигаю вкласти Любу на стіл, коли починається.
- Хлопчик! - радісно повідомляє мені лікар.
- О, ще один хлопчик! - за хвилину кричить він.
- І нарешті… на сцену з’являється… знову хлопчик!
- Вітаю вас, молоді люди. У вас трійня!
Двох бере на руки Люба, третього доводиться притискати мені. Дитинча одразу починає шукати ротом цицю. Табун гостей окуповує лікарню. Розбрідається її коридорами. З моргу через шум вилізло кілька мерців і приєдналися до пиятики.
- Йоб твою на хуй, блядь, мать… - підсумував цей бордель Кіт.
Свято кохання тривало цілу ніч. Проститутки залишили свої борделі і безкоштовно влаштували стриптиз для бомжів. Чоловіки полюбили своїх дружин і навпаки. Усі уряди провели екстрені засідання і оголосили цей день міжнародним святом - Днем Любові. ООН отримало перший оргазм від консенсусу. На орбіті відбулася чергова стиковка. Вона пройшла успішно і космопари уже чекають своїх космодітей… Навіть Августин Блаженний і той туди ж. Злочинці зайнялися любов’ю з міліціонерами. І феєрверки, тисячі, мільйони, мільярди феєрверків насамкінець…
Наступного дня я прокидаюся з розбитою головою і розбитим тілом. На столі тарілки, недоїдки і недопалки. Під столом у власній риганні лежить Ц. Картини А. залишилися в кутку. Люба намагається нагодувати трьох наших близнючків. Двоє смокчуть молоко, а третій самотньо пищить від образи.
Життя триває.
Хай навіть усі ми курви, і чоловіки, і жінки, і Коти, і щойно народжені, і неживі, і мертві.