Проте його падіння зовсім не означало її злету. Бабу раптово перевели суддею в район, дід виявився зовсім не академіком, а просто професором інституту наукового атеїзму, який доводив відсутність Бога науковим шляхом. «У мене не вийшло, казав мені вечорами дід-не-академік, ця теорема не доводиться, отже Він може бути. Хоч може і не бути, але це неможливо довести. Вірити, що його нема, це все одно, що вірити, що він є, це марновірство, розумієш, малий?». Його відправили на якусь там заслужену пенсію, але він уже ні в що не вірив і ще більше мовчав, а вечорами, до приїзду баби, залізав зі мною на дерево у дворі і довго та пильно дивився на зірки.
Інші дід з бабою працювали у цеху на тому самому заводі, де й тато. Тато був їхнім начальником. Вони працювали все більше і більше, щоб не боятися голоду, який вони якось пережили. Одного разу тато повернувся з роботи ще смаглявіший, ніж завжди і сказав, що тих діда з бабою уже нема. Згоріли на роботі. Пояснив він. Від надміру роботи з’явилася іскра, була пожежа і цех згорів.
Мама нарешті стала помічником судді. Тато почав її підозрювати у зрадах. Коли він напивався, то виходив із себе. Він хапав її долонею за підборіддя, підводив до себе і перекошеним від люті ротом шипів - ну, суко, дивись мені в очі, на мене дивись, тільки не бреши мені, хоч раз скажи правду - ти з ним спиш? Я ж чую його запах, суко.
Вони скандалили на кухні, а я вмикав у кімнаті телевізор на повний звук і затуляв руки вухами. Потім він завів собі коханку, і мама розбила в друзки дорогий сервіз - кидала чашку за чашкою, спочатку до підлоги, а далі в нього.
Потім він перестав пити і вирішив заочно закінчити юрфак. З грішми ставало все важче і важче. Мама вибила для нас однокімнатне помешкання. Коли тато дізнався, то не зрадів, а тільки плюнув убік і сказав - підстилка. Вони тижнями не розмовляли. Вечеряли окремо, спали на одному ліжку, бо більше не було місця, але під двома ковдрами. Інколи я чув, як на третю чи четвертю ніч мовчання, він нервово совався на ліжку, не витримував, підсувався до неї і щось шепотів. Часто вони займалися сексом, думаючи що я сплю. Кожну його дію вона піддавала сумніву, а коли він врешті переставав будь-що робити, то вона звинувачувала його у бездіяльності. Я напам’ять знав усі їхні розмови і сварки. Мама повторювала його провини з однаковою злістю десятки разів, згадуючи все від самого початку.
Я думав, що вони ненавидять одне одного. Так і було напевно, бо в мене нема жодного доказу зворотного.
У 91-му, у віці 33-х років він, нарешті, закінчив юрфак і через рік відкрив свою адвокатську контору. Першим його клієнтом став екс-футболіст із нашого старого двору. Він лежав у лікарні при смерті і вирішив розлучитися. Вимагав, щоб з усього спільного майна йому віддали кубки і медалі, бо він хоче частину подарувати в музей, а частину забрати в могилу. Дружина хотіла забрати все. Тато переміг. Так він отримав свою першу медаль.
Мама нарешті стала суддею. У її космічно-чорному волоссі з’явилися перші сиві волосинки, а тато полисів. Вони бачилися все рідше, більше на роботі.
На моєму випускному він напився. Вивів мене надвір, ми разом закурили і випили пива.
- От шо таке любов? - запитав у мене, а потім у неба тато. - Де та любов? Нема любові? А я ж її любив, я її ще люблю. Але де та любов?
Через тиждень його відсторонили від справи, яку мала розглядати мама. Татів підзахисний Альоша Павлович дізнався, що його дружина зраджувала його і вбив її кухонним ножем. Мама засудила Альошу до смертної кари через розстріл. Під час засідання ми з татом сиділи у залі. Потім вийшли надвір покурити. Тато похитав головою, знову запитав - де та любов, відійшов убік, облив себе бензином з банки і підпалив. Від нього залишилася тільки груда попелу.
Коли Кіт починає нервово завивати на балконі, мене це дратує. Я відчуваю себе обманутим і зрадженим.
- Ну, шо ж тобі ше треба, паскудо мала, - кажу я йому. - Їсти маєш, пити маєш, хочеш, яйця тобі почухаю? Куди тебе тягне? Забув, як було минулого разу? Коли повернувся брудний, облізлий і з кліщами?
- Ау, ау, ау! - відповідає Кіт.
Природу не спинити.
- Я тебе каструю! - погрожую йому, але марно.
Відчиняю двері - і він прожогом вилітає надвір.
Всі жінки курви, хіба не так?
Може, я трохи прибрехав, якщо чесно, про батьків, але згрубша так воно і було. І взагалі, я не знаю жодної щасливої історії кохання - так щоб до гробу і після.
А ще кажуть, що серце - найсильніший м’яз людини. Я притримуюся іншої думки, яку поділяє частина науковців - що найсильніший м’яз насправді у щелепі. Щоб їсти, а не любити. Це важливіше. Необхідніше. А серце слабке. Хоча, з іншого боку, слабкість легко перетворити в силу.
Моя знайома О. і мій знайомий В. підозріло щаслива пара. Я спостерігаю за ними уже кілька років, намагаючись зрозуміти, що тут не так.
Обоє не дуже красиві, і цим ще більше пасують одне одному.
Між ними, правда, не помітно страшної пристрасті. На людях вони уважні одне до одного, але не більше. Ніяких там тримань за ручку, поцілунків взасмокт та інших атрибутів вічного кохання. Але я все одно їм не вірю. Не вірю, що вони люблять один одного і вже більше десяти років разом з любові. Хто би мені що не казав і не ставив їх у приклад.
Я почав вчащати до них і запрошувати їх в гості з однієї лише метою - розвінчати цей міф. Нехай всі знатимуть правду. Принаймні я точно знатиму, що так не буває, що все це лише видимість.
Їхньому синові 8 років. Вадим, або ж Вадик. Така звичайна, трохи пампуляста дитина, не схожа ні на маму, ні на тата. Може, вони його всиновили? А може, вони взагалі якісь сектанти?
Я розпитую у Вадика про школу, про дівчаток, чи він бува не закоханий. Він червоніє і заперечливо хитає головою. Я йому не вірю. Дарую йому літачка, щоб втертися в довіру. За будь-яку ціну дізнатися, що між ними насправді. Літачок справляє на Вадика враження.
- А шо це за модель? Воєнна?
- Нє, це Боїнг. Пасажирський. Американський.
Вадик розуміюче хитає головою, дякує і починає гудіти, бігаючи з літачком по квартирі.
О. і В. усміхнено спостерігають за сином.
Вони сидять за кілька метрів один від одного і навіть не намагаються наблизитися. У жодному з них, взятих окремо, нема нічого цікавого - звичайні посередні люди. Але разом… Він - типовий комп’ютерник. Подовгуваті окуляри, кульчик у вусі, чорне скуйовджене волосся з ранніми пасмами сивини. Говорить мало, але загалом може говорити про все на світі - кулінарію, політику, футбол, навіть комп’ютери. Ліниво, завченими фразами. Тільки про жінок він ніколи не говорить, навіть за відсутності власної.
- Всі жінки курви, - беру я його якось на понт.
Він мовчить, але важко зрозуміти, чи зі згоди, чи з ніяковості.
Вона - журналіст і водночас домогосподарка. Ідеальна пересічна українка. Пише статті, годує чоловіка і виховує сина. Що ще потрібно для щастя? Шкода, що вона не медсестра, а він не космонавт.
Усі принципові рішення приймає саме вона. Вона поглядом примушує його замовкнути, коли він ляпає дурницю, вона ж заохочує його до розмови, коли він набундючено мовчить, типовим: правда ж, любий?
- Всі жінки курви, правда ж, любий? - повернувшись від них, запитую я у Кота.
- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - лаконічно відповідає Кіт.
Взагалі вони дуже підозрілі, ці О. і В., у них однозначно є якась таємниця, яка їх пов’язує, можливо, спільно скоєно вбивство? Час до часу у них вдома збирається товариство, і я, як найкращий друг родини, там неодмінно присутній. Для цієї ролі мені доводиться інколи зичити їм гроші і вникати у їхні фінансові проблеми - збільшилася оренда квартири, Вадикові купили ровера, у школі ремонт, вони планують купити авто, скільки можна платити за цікавість? Крім цих фінансових справ нас нічого не пов’язує. Більше того, у О. і В. теж майже нема спільного. Вона зовсім не розуміється на комп’ютерах, йому крім напівпровідників нічого не потрібно. Вечірки у їхній винайнятій однокімнатній квартирі - це щось жахливо занудне. Кілька випадкових спільних знайомих, стіл з салатом, картоплею і м’ясом, Вадик у кутку, який робить уроки і прислухається до розмов дорослих. А що там слухати - політика, спорт, обмивання кісточок знайомим. Години за дві - три, коли на столі лише об’їдки і порожні пляшки, всі починають розходитися. Нікому не хочеться залишитись, окрім мене. Він допомагає прибрати їй зі столу. Це не чіпай, каже вона, це я сама. Так, люба. Подай то, любий. Так, люба. Я дивлюся на їхні книги. Випадкове зібрання. Нічого, що дало б хоч якесь пояснення. Нахиляюся над Вадиковими зошитами і допомагаю йому розв’язати задачку з математики.