- Якщо я скажу, що мені цікаво, ти ж не розкажеш.
Я чую, як по той бік снігу усміхаються.
Ми заходимо в бар на морозиво.
- Я думаю, що всі жінки курви, - кажу я А.
- Умгу, - наминаючи морозиво, погоджується А. - А всі чоловіки, перепрошую на слові, ху… Ти мене задовбав зі своїм жононенависництвом.
- А як називається мій портрет? - питаю я її.
- Пурга, - відповідає А.
- То що там з О. і В.?
За вікном -5, а ми наминаємо морозиво. Таємниця О. і В. от-от розкриється.
- Коли я переїхала до Києва, мені було тут, ну знаєш як. У мене не було майстерні, не було друзів, не було чоловіка. Жизнь дала трєщину, перебралась на Троєщину. Я годинами дивилася на ці багатоповерхівки навколо і малювала тільки їх. На зупинці автобуса, коли я вибиралась до центру на роботу, завжди була черга. Я не звикла стояти у чергах на автобус. Це принизливо. А там ще була бабка, божевільна бабка «бах-бах-бах». Вона не говорила, а ходила зі смердючим пакетиком, махала ним перед твоїми очима і казала: «Бах-бах-бах». Безперервно. Хто не давав грошей, жалкував. Вона не відчіплювалася. Стояла і бахкала і дивилася в очі. Дехто не витримував, починав втікати, а бабка, як виявилося, дуже вправна попри вік, бігла навздогін і ще гучніше - бах-бах-бах, бах-бах-бах. Дехто там і божеволів. А бабка мешкала просто на тій зупинці, там же їла і сця…, перепрошую на слові. Я не могла її намалювати. Чогось бракувало.
Я була сама. Зовсім сама. І тоді я випадково зустріла О. Це було таке щастя - зустріти когось із того, попереднього життя. Ми не були подругами у Франеку, а тут я відчувала, ніби знайшла сестру, і вона таке відчувала, ти ж знаєш, як це. Так ніби ми одне, спільники, діаспора. Ніби нам і справді треба тут триматися разом. Ми випили. Ми пили цілу ніч, а він жодного разу не подзвонив, не запитав, де вона. Я про В. Вона тоді мені все розповіла, і виглядало дуже дивним, що він мовчить. Я так і не запитала в неї, чому. Чи він настільки збайдужів і йому пофік, чи з нею все гаразд, чи навпаки - просто дає їй спокій і індульгенцію на все - бути, де захочеться, робити, що завгодно… Але це так… Просто. Я її малювала. Голою. Тіло без голови. Таке звивисте, плазуче, як у змії. Мені подобається її тіло. Воно навіть збуджує. Хоч зараз по ній не скажеш, та й тоді зовні важко було уявити, що під одягом таке тіло. Я не змогла його відтворити, але спробувала. Віддала їй портрет, а вона його викинула в Дніпро. Я не образилась. Я знала, що не впіймала. Трохи, щось зовсім мале, якусь деталь. Зараз я би писала її інакше, обов’язково в одязі. На всі застібки. Може навіть скафандр, принаймні комбінезон, або роба. І багато косметики. Ти зауважив, як багато у неї косметики зараз? Раніше теж було багато, якоїсь крикливої і куревської. Але тоді це було частиною її, а тепер це грим. Ну, я не психолог, я тільки вчуся. Ти ж розумієш?
- Господи, та не тягни резину, розказуй! - вихопилось у мене.
- Поспішиш, людей насмішиш, - засміялася А, оголивши свої криві жовті зуби.
- Тут був бордель у 19 столітті, - сказала А. - Тому я тебе сюди і привела.
- Всі жінки курви? - усміхнувся я.
- У середині 90-х років 19 століття Андріївська церква почала вимагати від влади мирської закриття всіх публічних домів на Андріївському узвозі. І поліція почала шерстити. Вимірювали відстань від борделів до церкви. І закривали. У цьому домі жила така собі Таня Макогоненко і її подружка Марціяна Моровська. Дві жінки. Бідні і самотні. Таня була киянкою, прислужувала в якогось офіцера, потім стала годувальницею. А Марціяну в Київ закинула любов. Вона з Мінська. Їй 19 років. Вона закохується у вусатого офіцера царської армії. Офіцер мусить переїздити. Офіцеру нудно. Офіцер любить шампусік і вечори. Марціяна така молода і пахуча. Наївна. З нею навіть цікаво, приємно бачити, як хтось може так по-справжньому любити твої нічого не варті вуса. Він забирає її з собою до Києва. Кілька разів навіть з’являється з нею у високому товаристві. У клубі. Але швидко йому набридає. Можливо у Києві він знайшов ще одну наївну дівчинку. І Марціяна опиняється на вулиці зі скромною валізкою, де лишень кілька сукенок. Офіцеру соромно, але він намагається це все забути, втопити в шампусіку. Він дратується, що почувається винним через ці очі, і кричить на неї… Марціяна блукає Києвом, їй ніде ночувати, він дав їй якихсь пару рублів і це все, що в неї є. Вона голодна, валізка важка. І тут її зустрічає Таня. Тані 30, Таня зла і досвідчена. Таня запрошує її до себе, витирає сльози з очей, наливає вина, каже, що всі чоловіки - свині, це тобі сподобається, і ще каже: я тобі допоможу, все буде добре. Це просто, зовсім просто, нічого особливого - і добрі гроші. А що ти собі думала? А в тебе є інший вихід? Хочеш жити, умій… ну, ти розумієш. І вони вдвох починають це робити. Відкривають бізнес. Без ліцензії. Спершу у Старому місті, а потім, коли сусіди взялися набридати, переїздять сюди. Але і тут їх не облишили в спокої. Обоє дівчат мусили написати розписки в поліцію, що роз’їдуться по домах. Їх депортували. Марціяна мусила повертатися у Мінськ…
- Сентиментально. То що там із В. і О.?
- Нічого такого. О., коли приїхала до Києва, знайшла собі хахоля. Але тут вона уже не була на розхват, як у Франеку. Хахоль ставився до неї, як до милої наївної провінціалки. І взагалі вона перестала бути душею компанії. Її матеріали викидалися і коротилися. Вона жила на Троєщині і щодня бачила бабку «бах-бах-бах» на зупинці. Вона божеволіла. І тут одного дня, як ти розумієш, з’являється В. Холодний, голодний, обдертий. Може, він пішки діставався до цього Києва, не знаю. Словом, вона зраділа йому, як рідному, деякий час побула з ним, полюбила його, а потім, холодного і голодного, під якимось приводом відправила геть. Через два тижні В. з’явився знову. І що ти думаєш - знайшов роботу! Одягнувся, напарфумився, став доволі респектабельним. Словом, стрибнув вище голови. Це таки справило на неї враження. Він знайшов квартиру десь на правому березі і вона переїхала до нього. От таке…
- І це все? Не може бути!
- Ну ясно, шо не може. Та О. була б не О., якби так все закінчилося і протривало до наших днів.
Коли А. малює чи розповідає, вона змінюється. До того вона схожа на налякану мишу. Постійно роззирається, всього сахається, дуже неуважна і розсіяна. Тепер навіть її брудне липке волосся стає гарним. Ніс ще більше загострюється, майже як у Пінокіо. Вона попиває абсент, і її щоки червоніють.
- О. було з ним нудно. Їй хотілось прожигати жизнь, бути в центрі уваги. Вона всього хотіла, а нічого не мала. Ну ти розумієш. Комплекс емігрантів. Провінціали у сталіці. А йому було досить того, що є. Він тішився, що має роботу, яку любить, має дім, має її. Він був готовий супроводжувати її на край світа, терпів її гучні п’яні компанії, вибачав випадкові і регулярні флірти. О. знайшла собі журналістика з такими ж незреалізованими амбіціями, як і в неї. Два сапога пара. Але кинути В. спочатку не наважувалася. Брехала. Казала, що звикла до нього, як до домашньої тварини, чи що. Вона погано собі уявляла своє життя без нього. Журналістишко був їй зрозумілішим, ближчим. Але надто подібний на неї. Журналіст вимагав від О. лишити тупого комп’ютерщика. Влаштовував сцени. Вона почувала себе курвою, а В. нічого не питав, і від цього було ще гірше. Вона вигадувала якісь причини, щоб не ночувати вдома. Нарешті не витримала його усміхненої мовчанки, закатала скандал, все розповіла і почала збирати манатки. В. мовчав весь час. Вона каже, що плакала, хотіла зупинитись, але не могла, кидала всі свої манатки у валізу, плакала, кричала, щоб він хоч шось сказав, щоб сказав, шо вона курва, а він мовчав, і раптом вона побачила, як він починає бліднути і сивіти. Сивіти просто на очах. Він втратив свідомість з тією ж дурнуватою усмішкою. Майже не дихав. Під дверима під’їзду у таксі чекав журналістик. Почав з нетерплячки дзвонити, вона послала його на три букви і викликала швидку. Просила у В. пробачення. Казала, що зміниться, що ніколи більше так не робитиме, що любить його. Тільки його. А він далі сивів. У нього був обширний інфаркт. З того часу він ще менше говорить. Але дуже спокійно приймає всі ці посиденьки у них вдома чи по кабаках. А для неї це данина минулому. Невідбулому. Своїм амбіціям. Отаке. Хочеш вір, хочеш ні, але це її дуже змінило. Вона боїться бути дуже ніжною до нього після цього. Хоча каже, що страшно любить. Каже, що інколи дуже би хотіла кинутися до нього, стиснути в обіймах, і задушити. Але боїться. І так вони собі тихо живуть. І обом добре. Може не шось надзвичайне, але їхнє.