— Давай збирай манатки! — видушив він, дивлячись у підлогу.
— Чому?
— Ми забираємося звідси, — глухо промовив він.
— Ми забираємося звідси? — перепитала вона.
— Цей старий... Ти знаєш, що він тут робив? Ця пшениця, Моллі, і ця коса... Із кожним змахом коси на пшеничному полі вмирають тисячі людей. Ти стинаєш їх і...
Вона припіднялася, відсунула вбік ніж і картоплю, а тоді зі спокоєм і розумінням в голосі промовила:
— Ми стільки наблукалися впроголодь, аж поки не опинилися тут. Відтоді минув уже місяць, а ти щодня працював і змучився...
— Я чую голоси, сумні голоси. Там, у пшеницях, — сказав він. — Вони мене просять зупинитися. Просять мене не вбивати їх!
— Дрю!
Він її наче не чув.
— Поле росте якось по-дурному, наче божевільне. Я не казав тобі цього, але з ним щось не так.
Вона дивилася на нього. Його блакитні, а зараз безживні очі ніби оскліли.
— Знаю, ти гадаєш, що я несповна розуму, — сказав він. — Але зажди, поки я тобі не розкажу всього. Господи, Моллі, допоможи мені: я щойно вбив свою матір!
— Припини! — строго сказала Моллі.
— Я зітнув одне стебло пшениці і вбив її. Я відчув, як вона помирає. Щойно. Я відразу зрозумів, що...
— Дрю! — Її голос, тепер злий і переляканий, ніби хльоснув його по обличчі. — Замовкни!
— Моллі, о Моллі... — бурмотів він.
Коса випала із його рук і з дзенькотом вдарилася до підлоги. Все ще сердячись, Моллі поставила її у куток.
— Ось уже десять літ, відколи ми разом, — промовила вона. — Ми жили тільки пилюкою та молитвами, що злітали з наших уст. І тепер, коли нам бозна за які чесноти випало таке щастя, ти з дурної голови хочеш втікати від нього.
Вона принесла із вітальні Біблію.
Перегорнула кілька сторінок. Сторінки шелестіли так, як ото шелестить пшениця під вітерцем-легковієм.
— Сядь і послухай, — сказала вона.
Разом із сонячним світлом у кімнату увірвався галас і сміх — це діти гралися у затінку дуба, що височів позаду хати.
Вона читала, зрідка поглядаючи на те, як змінюється вираз обличчя Дрю.
Відтоді Моллі взяла собі за звичку щодня читати йому щось із Біблії. А через тиждень, у середу, Дрю вирушив у містечко, що знаходилося неподалік, аби перевірити на пошті, чи не надійшло щось йому із позначкою: «До запитання». На нього чекав лист.
Додому він повернувся постарілим років на 200.
Він простягнув Моллі листа і переказав глухим, рівним голосом його зміст:
— Мама померла. О першій годині у вівторок. Її серце...
Через якусь мить Дрю Еріксон додав:
— Сади дітей у машину і наладуй її харчами. Ми переїжджаємо у Каліфорнію.
— Дрю, — спокійно озвалася дружина, тримаючи у руках листа.
— Ти сама знаєш, — провадив він, — це безплідна земля, а поглянь, як щедро на ній родить пшениця. Я не розповідав тобі всього. Вона дозріває лише ділянками, щодня потрохи. Це недобре. Коли я скошую її, вона відразу ж зігниває! А вже наступного ранку проростає знову, ніби так і має бути. Минулого вівторка під час косьби мені здавалося, що це я себе живцем підрізую. Потім долинув чийсь крик. А сьогодні цей лист...
— Ми залишаємося тут, — промовила Моллі.
— Моллі!
— Ми залишаємося тут. Тут вдосталь харчів і є дах над головою, тут можна жити по-людськи, і жити довго. Я не буду знову морити своїх дітей голодом, ніколи!
За вікнами голубіло безхмарне небо. Сонце навскоси зазирнуло у кімнату і висвітило половину втихомиреного обличчя Моллі, від чого освітлене око збиснуло бездонною синявою. Чотири чи п'ять вилискуючих крапель поволі збігали вздовж крана, а тоді впали швидше, ніж Дрю встиг зітхнути. Його зітхання було хриплим і впокореним. Він кивнув, дивлячись в нікуди.
— Гаразд, — промовив він, — ми залишаємось.
Він втомлено підійняв косу. На її лезі гострим блиском спалахнули слова: «Хто володіє мною, той володіє світом».
— Ми залишаємось...
Наступного ранку він пішов навідати могилу старого. Якраз посередині неї тягнувся одинцем зелений пшеничний паросток. Той самий, що його покійник тримав у руках кілька тижнів тому, тільки відроджений.
Він побалакав зі старим, хоча відповіді не дочекався.
— Ти ціле життя пропрацював у полі, бо мусів там працювати, і якось скосив своє визріле власне життя. Ти знав, що воно твоє, і все ж таки скосив його. Потім ти повернувся додому, перевдягнувся у святошне, твоє серце зупинилося, і ти помер. Так це було, хіба ні? Землю ти передав мені, а коли я помру, то теж муситиму комусь її передати.
Голос Дрю благоговійно затремтів.
— Скільки це все вже триває? І ніхто навіть не здогадується про це поле і його планиду? Ніхто, крім того, у кого в руках коса?..
Зненацька він відчув себе старим як світ. Долина видалася йому непам'ятною, наче мумія, таємничою, висушеною, зловісною і могутньою. Коли індіанці танцювали у преріях, воно вже було тут, оце поле. Те саме небо, той самий вітер, та сама пшениця. А до індіанців? Мабуть, якийсь кроманьйонець, кровожерний і розпатланий, крадькома пробирався косити пшеницю із неоковирною дерев'яною косою...
Дрю взявся знову до роботи. Вгору, вниз, вгору, вниз. Він ошалів від думки, що є власником цієї коси. Саме він, а не хтось інший! Цей шал упав на нього велетенською незборимою хвилею — хвилею могуті і жаху.
— Вгору! Хто володіє мною! Вниз! Той володіє світом!
Він змирився зі своєю роботою, підійшовши до неї по-філософськи. Це ж бо тільки спосіб відробітку за надані його сім'ї харчі і дах. Після стількох років поневірянь вони заслужили на це.
Вгору і вниз. Кожен колосок — стяте під корінь чиєсь життя. А якщо він все ретельно спланує — він поглянув на пшеницю, — то чому би йому, Моллі і дітям не жити вічно!
Треба лише натрапити на колоски Моллі, Дрю і Сьюзі, щоби ненавмисно їх не зітнути.
І тоді наче щось прошелестіло йому: ось вони!
Просто перед ним.
Ще один помах коси — і він би їх втратив.
Моллі. Дрю. Сьюзі. Жодних сумнівів. Тремтячи, він клякнув і взявся розглядати колосочки. Вони аж засяяли від його дотику.
Дрю полегшено зітхнув. А якби він їх скосив, навіть про це не здогадуючись? Він перевів подих, підвівся, взяв косу, відійшов на кілька кроків назад і довго стояв, не зводячи очей з урочого місця.
Моллі не могла начудуватися, коли Дрю повернувся додому набагато раніше, та ще й без жодних на те причин поцілував її у щоку.
— Щось ти рано нині. Чи... чи пшениця і досі зігниває, коли ти її скошуєш? — поцікавилася під час обіду Моллі.
Він кивнув і доклав собі м'яса.
— Може, тобі слід написати до тих урядовців, котрі відповідають за сільське господарство? Вони би приїхали подивитися, що воно таке, — сказала вона.
— Ні, — відказав Дрю.
— Я просто запропонувала.
Його зіниці розширилися.
— Я тут залишуся до кінця свого життя. Ніхто, крім мене, не зможе дати лад цій пшениці. Їм же невтямки, де можна косити, а де ні. Може статися так, що вони скосять не ті ділянки.
— Які це — не ті ділянки?
— Ніякі, забудь, — сказав він, продовжуючи жувати.
Він спересердя брязнув виделкою до стола.
— Хтозна, що їм може спасти на думку! Ох уже мені ті урядовці! Вони можуть навіть... можуть навіть надуматися переорати все поле!
Моллі кивнула.
— А це те, що треба, — сказала вона, — щоби засіяти поле новим зерном і почати все спочатку.
Він не доїв обіду.
— Я не збираюся нікому писати, і не дозволю косити це поле жодним зайдам, і на цьому крапка, — заявив він, гучно гримнувши дверима.
Він обійшов те місце, де під сонцем росли собі життя його дружини і дітей, а почав косити на протилежній стороні поля, щоби напевне не дати маху.
Але ця робота йому тепер не подобалася. Вже через годину він знав, що вкоротив віку трьом своїм давнім добрим приятелям із Міссурі. Він прочитав їхні імена на скошених колосках і вже не зміг працювати далі.