— Вважайте, що я вже її запалив, — пообіцяв я і потиснув йому руку.
— То йдіть уже.
— Йду! — сказав я.
І швидко пройшов до входу у готель, куди вже з'їжджалися таксі з пасажирами з нічного авіарейсу.
За спиною я почув тупотіння жінки й, озирнувшись, побачив, як вона високо здіймає руки і простягає під дощ Святу дитину.
— Будьте милосердними... — скрикнула вона. — Зжальтеся...
І було чути, як дзеленчать монети у мисочці, і як жалібно скавулить дитина, і як прибувають все нові і нові автівки, і як жінка плаксиво кричить «милосердя», «дякую!», «співчуття...», і «Благослови вас Господь!», і «Хвала Господові!» — і я витер сльози з власних очей, і сам я чувся вісімнадцяти дюймів на зріст, і коли ледве видряпався сходами готелю, то впав у ліжко, і всю ніч холодний дощ голосно вистукував у шиби, а вже на світанку, прокинувшись і визирнувши з вікна, я побачив, що вулиця перед готелем порожня і лише хвища продовжує навісніти.
