— Мені дуже приємно це чути! — багатозначно мовив Гоу. — Це може мати для нас неабияке значення. Можливо, — та навіть майже певно, — що я скористаюся з вашої пропозиції допомогти мені й ознайомлю вас із деякими своїми методами, — вони, мушу сказати, істотно різняться від тих, які застосовують прихильники традиційної хімії. Однак час для цього поки що не настав… У чому річ, Джонсе?
— Записка, сер. — Старший челядник подав конверта на срібній таці. Гоу зламав печатку й пробіг записку очима.
— Ото маєш! Це від леді Морелі, запрошення на бал у графстві. Але я не можу його прийняти. Хоч це й дуже люб'язно з їхнього боку, та я волів би, щоб вони дали мені спокій. Гаразд, Джонсе. Я надішлю відповідь. Знаєте, Роберте, я себе часами так прикро почуваю!
Він тепер не раз уже звертався до молодого художника на ім'я, особливо у хвилини більш довірчої розмови.
— Я й сам помічав щось таке за вами, — співчутливо зауважив Роберт. — Але це вкрай дивно: ще молодий віком, здоровий, ви маєте можливості брати від життя все, що хочете, адже ви мільйонер…
— Ох, Роберте, в цьому ж і весь клопіт! — скрикнув Гоу, відкидаючись у кріслі й пускаючи голубі кільця диму з люльки. — Якби я був мільйонером, я б тільки дякував долі, але, на жаль, я зовсім не мільйонер!
— Сили небесні! — вжахнувся при цих словах Роберт.
Він аж похолов, коли йому сяйнуло, що це ж, мабуть, перший крок до зізнання в близькому банкрутстві і що вся ця пишнота, все це збудливе, барвисте й сповнене приємних сюрпризів життя ось-ось розвіється з димом.
— То ви не мільйонер… — пробурмотів він.
— Ні, Роберте, — я мільярдер, і, здається, єдиний такий на світі. Саме це й обтяжує мені душу, саме тому я й почуваю себе іноді нещасним. Я вважаю, що повинен витрачати свої гроші, пускати їх в обіг… а це ж так нелегко, коли хочеш, щоб вони йшли на добро й не заподіювали шкоди. Я відчуваю на собі величезну відповідальність. Цей тягар просто гнітить мене. Чи ж маю я право жити в супокої, коли на світі стільки мільйонів знедолених, яких можна було б підтримати, врятувати від злиднів, але як до них підступитись, як це зробити?
Роберт полегшено зітхнув.
— Ви, можливо, занадто близько до серця берете свій обов'язок, — сказав він. — Усі знають, як страшенно багато ви зробили доброго людям. Чого вам ще бажати? Якщо ви хочете розширити доброчинну діяльність, то скрізь достатньо філантропічних інституцій, і вони тільки раді будуть вашій допомозі.
— Я маю список двохсот сімдесяти таких організацій, — відказав Гоу. — При нагоді ви проглянете його, і, можливо, доповните. До кожної з них я щороку надсилаю скромну пожертву. Тож я не думаю, що можна ще зробити щось у цьому напрямку.
— Але ж ви й справді внесли свою частку, і навіть більше, ніж хтось би сподівався. Я на вашому місці зажив би спокійним життям і вже не сушив би голови всіма цими клопотами.
— А от я так не можу, — повагом промовив Гоу. — Не на те доля наділила мене такою величезного силою, щоб я міг безпечно жити собі й нічим не журитись. Я нізащо не повірю в це. Ні, Роберте, краще напружте уяву й придумайте якийсь такий спосіб, щоб людина, яка посідає… ну, скажемо так, безмежне багатство, могла б прислужитись людству, але при цьому нікого не позбавляючи особистої незалежності й нікому не шкодячи.
— Таки й справді, як я починаю міркувати над цим, то тут дуже важко знайти, куди саме прикласти свої зусилля, — погодився Роберт.
— Ось я зараз відкриюся вам з декотрими планами, — може, ви підкажете мені щось слушне. Припустімо, хтось купує ділянку землі в десять квадратних миль, тут, у Стеффордширі, і споруджує на ній ціле чепурне містечко, з чистеньких, зручних чотирикімнатних котеджів, опоряджених без надмірностей, але з усіма вигодами, коли й крамниці поруч і таке інше, тільки щоб не було шинків. Припустімо далі, що ці будинки безоплатно передаються бездомним, волоцюгам, невдахам, безробітним з цілої Великобританії. А зібравши докупи, всіх їх забезпечують роботою під відповідним наглядом, такою, якої вистачить на багато років і яка даватиме щось корисне й суспільству. Ну, і щоб добре їм платити, і щоб вони не надто перевтомлювалися й могли приємно відпочити. Чи ж не можна в такий спосіб і цим людям допомогти, і взагалі людськості?
— Але яку таку роботу ви придумаєте, щоб її вистачило на величезну кількість людей і на довгий час і щоб не підірвати якоїсь уже наявної галузі виробництва? Бо якщо ця інша галузь не витримає конкуренції, то це просто означатиме перекласти тягар життєвих знегод з однієї частини населення на іншу.