Однак поліції у Трієсті все ж таки надіслали телеграму з проханням перевірити місцеві здравниці, і за кілька днів мала б надійти відповідь. Звісно ж, Вістович і Самковський сподівались, що Камінського трієстська поліція не знайде. Тоді це означатиме, що він у Львові і саме на совісті цього збоченця три нещодавні вбивства.
Вістовим саме думав про вбитих жінок, спостерігаючи за тим, як Дервіль запалює цигарку. Упійманий кур’єр опанував себе і, вигідно розвалившись на стільці, виглядав спокійно та впевнено, мовби сам збирався допитувати поліцейських. А ще Вістовим згадував усі розмови з Шехтелем, його слова про те, що розкриття цих убивств важливе для нього особисто, а значить, і для самого Вістовича.
— Кому ще у Львові ви постачаєте опіум? — запитав комісар, і собі закурюючи.
Самковський також палив цигарку, і невелика кімната невдовзі цілковито заповнилася димом. Вікно не відчиняли.
— Я не впевнений, що взагалі повинен будь-що вам розповідати, — несподівано заявив допитуваний.
Запанувала тиша. Вістовим пригадав, що коли сьогодні або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.
— Я не так розпочав нашу розмову, — промовив комісар.
Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.
— Розпочніть інакше, — нахабно промовив кур’єр, — наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.
— Самковський, — хрипло звернувся Вістовим, — перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.
Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.
— Двері не зачиняйте, — попросив комісар.
— Що ви задумали? — насторожено запитав Дервіль.
— Зараз побачиш, — відповів той, підводячись з-за столу. — Хапайте цю падлюку, Самковський!
Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістовим потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.
— Розпочнемо інакше, — перекрикнув його комісар, — наприклад, з того... Стули пельку!
Дервіль слухняно замовк.
— Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, — продовжив поліцейський, — я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль — це персонаж із «Гобсека»...
Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.
— Вінцент Гаусман! — викрикнув той. — Мене звати Вінцент Гаусман...
Вістовим усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.
— Пані та панове, — без жодної урочистості промовив комісар, — славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист... Вітайте!
Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.
— Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, — тихо промовив той. — Ви мусите мене відпустити.
— Буде видно, пане Гаусман, — відповів комісар, — до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.
— Мені треба випити, — проскиглив Гаусман, — мене трусить, до того ж пальці болять...
— У вас є що-небудь, Самковський? — запитав комісар.
Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».
Вістович прицмокнув язиком.
— Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, — промовив він, — і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.
Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом ковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.
— Вам ліпше? — поцікавився комісар.
— Значно, — відповів той.
— Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?
— Щиро кажучи, не дуже.
— Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, — різко мовив комісар, кивнувши на двері.
— Я і справді не пригадую, — розпачливо сказав той, — нагадайте, чому я мав би знати цю особу?
— Гаразд, — стриманіше мовив поліцейський, — згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.
— Згадав, — полегшено зітхнув Гаусман, — ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.
— Не зустрінетесь, — понуро сказав комісар.
— Чому?
— Її вбили.
— От лайно...
— Згоден, неприємний факт.
Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.
— Остання, — з жадібністю у голосі сказав практикант.
Випивши, Гаусман промовив:
— Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, якої хотіла позбутись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.
— Бив батогом, наприклад? — перепитав комісар.
— Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.
Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:
— Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?
Вістовим кивнув.
— А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? — запитав комісар.
— Олія допомагала їй послабити свої бажання.
— А тепер найголовніше. — Вістовим звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. — Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?
Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:
— Думаю, що я, пане комісаре...
— Мені потрібно знати, де цей клуб.
— На Сербській, — відповів Гаусман, — кнайпа «Мінотавр».
— Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? — здивувався Вістовим.
— У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, — пояснив Гаусман.
— Два кроки звідси, — озвався Самковський. — Ідемо, комісаре?
В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в меті, якої прагнуть перші і другі, і в методах її досягнення. А душі в них однаково чортячі.......
— Йдемо? — повторив ад’юнкт.
— Ні, — заперечив комісар, — інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.
— Завтра? — здивувався практикант.
— Так, завтра, — твердо повторив шеф, — і не наробіть знову дурниць, Самковський.
Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.
— До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? — знову спитав Вістович.