— Зробимо це тут? — запитала кельнерка, підставляючи своє тіло під його пестощі.
Вістович зиркнув на практиканта і доктора Тофіля, що з цікавістю обсервували їхні ігри, і рішуче заперечив.
— Тоді ходи сюди.
Вона вхопила його за руку і потягла в невелику нішу за ширмою. Очевидно, це була своєрідна ложа, де могли сховатися надмірно сором’язливі. З-за штори проглядалась зала, однак із зали не було видно тих, що всередині.
Кельнерка накинулась на свого обранця, мов дика рись, яку нескінченно довго до цього тримали в клітці. Здерши з нього сорочку, вона відступила кілька кроків назад і зняла з шиї батіг.
— До ноги, — наказала жінка.
Вістович зареготав і наблизився до неї упритул.
Кельнерка трохи здивовано звела на нього погляд.
— Хочеш сам мене відшмагати? — запитала вона.
— Викинь це гівно, — сказав він їй.
Жінка слухняно відкинула батіг.
— Я не такий, як ті психи, — пояснив комісар, — і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.
Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.
— Ніхто зі мною ще так не поводився, — спантеличено мовила вона.
— Тоді я буду першим, — сказав комісар, знову наблизившись до неї.
Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.
Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.
Несподівано з-за ширми почувся голос професора:
— Комісаре, він тут.
— Хто? — не зупиняючись, запитав той.
— Камінський. Ви забули?
Вістович закричав. Крик був схожий на ревіння тигра і означав тільки одне: йому полегшало, і той маніяк уже не був найголовнішим. Він схилився до своєї коханки і ніжно поцілував їй спину.
— Мені пора, — пошепки сказав він їй і швидко вдягнувся.
— Гарно провели час? — єхидно запитав професор.
— Ніхто вам не заважав провести свій так само, — відрубав комісар.
— Як на мене, краще кальян...
— Камінський вас упізнав?
— Ні, він в іншому залі.
— Ходімо.
Ян Камінський виявився лисуватим худорлявим чоловіком з глибоко посадженими очима і зморшкуватим чолом. Тофіль і Вістович поволі наблизились до нього, а Самковський загородив собою сходи, що вели нагору.
— Вітаю вас, Камінський, — обережно озвався Тофіль.
— А-а, пане професоре, — зрадів той, — давно вас не бачив.
— Цей пан, — доктор указав на Вістовича, — хоче вам дещо розповісти.
— Радий буду послухати, — відповів чоловік.
— Бачте, пане Камінський, ми шукаємо серійного вбивцю, який у цьому закладі підшуковує собі жертв, — почав поліцейський.
— І що, знайшли, пане комісаре?
— Знайшов!
Із цими словами Вістович вихопив з кишені револьвер і націлив його на Тофіля.
— Ані руш, професоре...
За хвилину руки психіатра вже були в кайданках, і комісар штовхнув його до виходу.
Комісар спокійно і вдоволено палив цигарку, спостерігаючи крізь відчинене вікно, як поламаний трамвай намагаються штовхати уперед його пасажири, що юрбою висипали з вагона. Заняття це було цілковито безглуздим, і невдовзі поряд з ними з’явилося два фіакри, а візники пропонували людям пересісти. Ті, звісно, погоджувались, палко дискутуючи, кому сідати першим, а кому зачекати.
Від спостережень Вістовича відірвав Самковський.
— З вашого дозволу, пане комісаре, — сказав практикант, — я хотів би знати деякі подробиці цієї історії. Наприклад, як ви дізнались, що вбивця — Тофіль?
— Ви могли б запитати про це ще вчора, — зазначив той, — мені навіть здалося, що вам нецікаво.
— Нецікаво? — скочив з місця ад’юнкт. — Та я зараз умру від нетерплячки! А вчора не запитував тому, що вам було не до мене.
— Ви маєте рацію, — погодився Вістович, — ви, однак, знаєте все, окрім однієї деталі. Пригадайте наш візит до психлікарні.
— О, я його не скоро забуду, — похмуро відповів Самковський і помацав синці, які все ще не зійшли.
— Я дещо приховав тоді від вас, — вів далі комісар, — пам’ятаєте доктора Хшижевського і його помічника на прізвище Ядель?.. Так от, коли ми попрощалися з ними біля кабінету професора, Ядель непомітно тицьнув мені записку. Я прочитав її тільки тоді, коли ми вийшли з лікарні. Зміст цього послання був дуже простий: «Я тут. Звільніть мене. Ядель допоможе. Тепфер».
— Тепфер? — вигукнув Самковський. — Я й забув про нього!
— Саме через галас, який зчинили ті четверо з мітлами, він і помітив нас...Того ж дня, щойно стемніло, я повернувся на Кульпарків і проник досередини таким самим чином, через вікно. Ми зустрілися з Тепфером, але перед тим як утекти, я попросив Яделя провести мене в кабінет професора. Річ у тім, що медична картка Камінського здалася мені дивною. Не тому, що там були дивні записи, я не лікар, а тому, що вони виглядали недостатньо старими, хоч і затертими. Я добре знаю, якого кольору стає чорнило, скажімо, через десять років. Що ж до тих записів, то їх зробили заледве місяць тому. Ядель боявся, і мені довелося на місці переконати його всесильними кронами. Навряд чи Міністерство поліції відшкодує мені ці витрати...
— Але як Тепфер опинився на Кульпаркові? — запитав Самковський.
— Пам’ятаєте його втечу зі шпиталю на Личаківській?
— Так.
— Як гадаєте, хто її для нього влаштував?
— Невже Тофіль?
— Атож.
— І заховав до себе на Кульпарків?
— Отож-бо, зробив усе для того, щоб Тепфер став головним підозрюваним, і поліція ганялася за ним... Але повернемося до кабінету професора.
Очі Самковського палали від цікавості, і комісар потроху почав насолоджуватись тим враженням, яке справляла на нього розповідь.
— У кабінеті мені вдалося знайти не лише ту саму картку, яку нам показав Тофіль, але й оригінал.
— Існувало дві медичні картки? — перепитав ад’юнкт.
— Так, мій друже, але оригінал не належав Камінському. Вся його хвороба — чистісінька вигадка. Цей чоловік здоровий, принаймі психічно, і нікого не вбивав, ані в попередні роки, ані тепер.
— Чия ж картка була оригіналом?
— Самого професорі, — відповів комісар, — він приписав свою власну історію хвороби Камінському. Це над ним у дитинстві знущалася ненаситця гувернантка. І, ви не повірите, Самковський, вона досі живе в його домі. Тепер вона вже не гувернантка, а служниця, і далеко не така гарна, як колись.
Хвилину помовчавши, Вістович запитав;
— У вас ще залишилась та пляшка «Baczewski», яку недопив Гаусман на допиті?
— Звичайно, — відповів практикант і витягнув її зі свого сховку в шафі.
— Паскудна історія з тим сраним магом, — продовжив ад’юнкт, наповнюючи склянки, — хто б міг подумати, що він пов’язаний з імперською контррозвідкою.
— Де контрабанда, там і контррозвідка, — випивши, сказав комісар, — нічого дивного.
Самковський засміявся і повторно налив.
— Це остання. — Вістович знову закурив у відчинене вікно. — Можливо, сьогодні я таки піду до театру. Ввечері там грають Фредра...
В’язниця душ
За вікном уже о пів на четверту почало темніти, і колишній студент математики Ягеллонського університету Тадей Курка дедалі нижче схилявся над відкритим підручником, де були підкреслені олівцем основні правила диференційного числення. Поруч лежала рукописна таблиця похідних. Її Курка мав би знати, як «Отче наш», але він не знав...