— З «вугільні», — повторила вона. — Це місце, де один чоловік влаштовує жіночі бої. Великий склад на околиці Замарстинова, в якому раніше зберігали вугілля. Для такої мети він дуже добре підходить, бо там поміщаються всі охочі глядачі. До того ж, місцина безлюдна...
— І ви брали в цьому участь?
— Так, але, як бачите, останнього разу суперниця виявилась мені не по зубах...
— А ви знаєте цього організатора? — знову запитав комісар.
— Хіба що на вигляд.
Вістович підвівся і підійшов до вікна. Натиснувши на залишок бронзової ручки, він трохи його прочинив, щоб впустити до кімнати свіжого повітря.
— А тепер, пані Циновська, мусите нам розповісти, як ви потрапили в ту «вугільню», — сказав він.
— Зачиніть вікно, — попросила вона, кутаючись у ковдру.
— Даруйте, — комісар виконав її прохання.
Втім, після цього запала довга мовчанка. Циновська ніяк не могла розпочати свою розповідь.
— Ми вас слухаємо, — нагадав їй комісар.
— Прошу вас, не підганяйте мене, — розпачливо сказала Янка, — після стількох бійок під регіт і крики усіх тих хлопів мені важко зв’язати слова докупи...
Вістович терпляче чекав.
— З цим... чоловіком я познайомилась у... у Мамки Цимес, — видихнула вона.
Янка чекала подальших запитань, але поліціянти мовчали. Обидва знали про цей славетний будинок утіх, але жоден з них і гадки не мав, як розпитувати її далі. Обидва чекали, Що вона сама продовжить розповідь. Можливо, за інших обставин і Вістович, і Самковський не поводилися б так делікатно з повією, але зараз просто побоювались, що вона більше не промовить ані слова.
Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.
— Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці...
— Опишіть нам цього чоловіка, — попросив комісар.
— Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі...
— Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, — уточнив Вістович.
Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:
— Тоді, коли він... розуміє пан... коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.
Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши:
— Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе...
Вістович також був дещо розчарований.
— Це все? — перепитав він.
— Називав мене Гретхен...
— Гретхен?
— Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.
— Пам’ятаєте автора?
— Ні.
— А назву?
— Також забула.
— Можете його нам прочитати?
Янка сяк-так пригадала кілька рядків.
— Goethe, «Wanderers Nachtlied», — упізнав комісар.
Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.
Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок — це була якраз німецькомовна поезія.
Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.
Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.
Змірявши того сердитим поглядом, комісар промовив:
— Я до полковника...
— Він на вас чекає, — несподівано приязно відповів той, — на другому поверсі.
Оминувши типа в зім’ятому костюмі, Вістович рушив до сходів і швидко збіг ними нагору. При цьому під лівою рукою знову запекло, проте комісар не зважав. Він за звичкою сягнув рукою до кишені плаща, але одразу ж пригадав, що його поліцейський револьвер на дні Вісли.
Тільки одні двері на другому поверсі були відчинені. Це були двері бібліотеки. Зайшовши досередини, комісар побачив там Редля, що незворушно гортав якусь книгу.
— Вітаю, пане Вістовичу, — першим озвався той, ледь відірвавшись від своєї справи, — даруйте, що ми так довго тримали вас на вулиці. Проста обережність.
Комісар, намагаючись заспокоїти дихання, пробурмотів щось у відповідь.
— Хочете води? — турботливо запитав полковник.— Може, чогось міцного?
— Ні, дякую.
Редль відклав, нарешті, книгу і закурив.
— Що ж, тоді поясніть, чому ви так прагнули зі мною зустрітись.
— Для того, аби повідомити вам одну новину, — відповів комісар, нарешті віддихавшись.
— Слухаю.
— Знайдіть когось іншого, хто буде розслідувати смерть того скурвисина Раковського, — твердо сказав Вістович.
Редль щосили намагався приховати своє здивування, але йому це погано вдалось.
— Може, все ж заспокоїтесь і вип’єте, комісаре?
— Йдіть до дідька, полковнику! Цей Раковський був справжнім негідником. Мало того, що належав до якоїсь кримінальної ложі, то ще й виявився любителем жіночих боїв! І не просто любителем, а засновником цілого бійцівського клубу... Тобто заробляв на цьому гроші. А його вдові, пане полковнику, гадаю, буде цікаво дізнатись, що її муж час од часу злягався з повіями у Мамки Цимес... В ненайгіршому, щоправда, борделі...
— До чого це? — перебив його Редль.
— А до того, що виконати вашу вказівку мені не вдасться. Бездоганна репутація покійного померла разом з ним... Після розслідування все це стане відомо. Я тут нічого не вдію.
— Зробіть усе, що можете, — спокійно відповів полковник.
— Краще знайдіть когось іншого, — повторив комісар. — І можете не нагадувати мені про справу Гаусмана. Я волію ходити до суду...
— Я нагадаю вам про Evidenzbureau, — холодно озвався Редль, — мені під силу не тільки домогтися покровительства цієї установи, але й накликати на вас її гнів... Хочете бути ворогом імперії? Не думаю, комісаре.
Запала мовчанка. Редль відчинив вікно і запалив цигарку. Повіяло холодом, і приємний запах книг змішався із запахом диму.
— Доведіть справу до кінця. Нам потрібно знайти вбивцю, — нарешті озвався полковник. — Просто не розголошуйте брудні факти. Решта — наш клопіт... Договір також залишається в силі, ви отримаєте все, що я обіцяв.
У голосі Редля відчувалася втіха від того, що йому вдалося повернути собі впевненість і розмовляти з Вістовичем дещо надмірно і поблажливо, як раніше.
— Може, маєте якесь прохання? — несподівано запитав полковник.
Комісар довго мовчав, а тоді тихо озвався:
— Мені потрібен револьвер. Свій я загубив, коли мене ледь не втопили у Віслі. В поліції, як завжди, видадуть якийсь непотріб, — сказав комісар.
Той факт, що Вістовича ледь не вбили, здавалось, ніяк не вплинув на полковника.
— Вам потрібен саме револьвер? — перепитав він.
— Ні, мені просто потрібна хороша зброя.
— Гаразд.
Редль дістав з кишені чорний блискучий пістолет і поклав його на стіл.
— Цей красень ваш.
— Браунінг? — здивовано перепитав комісар.
— Так, чудовий, легкий семизарядний браунінг 1896 року. Простий настільки, що з нього може стріляти навіть ваша дружина. У поліції вам такого точно не бачити, і навряд чи знайдеться щось краще в цілій імперії, — зазначив полковник.
— Окрім браунінга, з якого вбили Раковського, — тихо сказав Вістович, беручи до рук зброю.
— Ви часом не шульга, комісаре? — несподівано запитав полковник.