Вістович здивовано глянув на Редля.
— Ні. А чому ви питаєте?
— У браунінгів є один недолік: пружина знаходиться вгорі і віконце для викиду гільз достатньо високо. Якщо стріляти лівою рукою, то можна пошкодити собі великий палець, — пояснив той.
— На щастя, я стріляю правою, — посміхнувся комісар. — Панові не шкода віддавати такий скарб, полковнику?
— У мене таких два, — відповів Редль. — Придбав другий на подарунок. От і подарував.
— Гадаю, придбали не у Львові?
— Аж ніяк. Тут немає таких. У Відні... Ще щось, комісаре?
— Так. Нехай поліцейські філери у Кракові перевірять спіритичне товариство «Брати потойбічні»; — сказав Вістович. — За ним ховається кримінальна ложа.
— Зроблю все, що зможу, обіцяю.
У голосі Редля тепер відчувалась цілковита байдужість. Вістович зрозумів, що розмову закінчено, і, тамуючи роздратування, вийшов за двері. Від протягу вікно бібліотеки різко зачинилось. Комісар помітив, як полковник, вилаявшись, узявся перевіряти, чи ціле скло. Редль був обернений до нього спиною, і Вістовичу спало на думку, що в цю мить він, якби хотів, міг би його застрелити. Просто вихопити легенький браунінг, натиснути на гачок і сховати назад до кишені.
Звісно, Вістович не збирався його вбивати, тому ще більше здивувався, звідки в нього взялася така думка. Двері, як і вікно, також гучно зачинились, і комісар спустився у вітальню на першому поверсі. Далі через передпокій швидким кроком вийшов на вулицю. На порозі комісар на мить зупинився, надягаючи капелюха і слухаючи, як той самий тип у зім’ятому костюмі клацає замком.
Сівши у фіакр, Вістович знову пригадав, як Редль зачиняв вікно. Те саме сталося тоді у філармонії. Перший постріл відволік загальну увагу і змусив Раковського перехилитися через балкон, а другий постріл убив його... От тільки чи зручно було вбивці стріляти, стоячи в першому ряді? І чи не надто ризиковано? Адже зал був переповнений, і його неодмінно помітили б... Але свідків досі не виявилось, отже, вбивця був не серед глядачів. Від раптового здогаду кинуло в піт.
— Треба менше пити, — тихо промовив він і, висунувши голову, гукнув візникові: — Я передумав! Не їдемо в поліцію! До Старого театру...
— Як пан собі зичить, — байдуже відповів той, прикинувши, що оплата від того не зміниться.
Директор філармонії цього разу значно приязніше зустрів гостя.
— Я надовго вас не затримаю, — одразу після привітання запевнив комісар.
— Що ви, пане Вістовичу, — посміхаючись, відповів директор, — я до ваших послуг стільки часу, скільки знадобиться.
— Мені треба оглянути сцену, — сказав Вістович.
— З приємністю вас туди проведу...
— Ви знаєте піаністку, що акомпанувала Перчені у вечір убивства? — запитав комісар по дорозі.
— Щиро кажучи, ні. Гадаєте, вона могла б бачити, хто стріляв?
— Могла б...
Почулося гучне клацання вмикачів. За хвилину на сцені почало загоратися електричне світло.
— Voila! — театрально вигукнув директор.
Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.
Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.
— Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? — запитав поліцейський.
— Звісно, пане комісаре.
Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю...
Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.
— Що ви там знайшли? — запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.
— Як часто протирають інструмент? — замість відповіді запитав комісар.
— Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів... перепрошую, жирні пальці...
— Цього разу, схоже, забули, — сказав Вістовим.
— От негідники! — розлютився директор. — Зараз з’ясую, хто мав це зробити!
— І видайте йому премію...
— Що ви сказали?
— Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, — повторив комісар, — бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.
— Он як?..
Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.
— Сподіваюся, сцену також не прибирали? — знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.
— Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, — почав директор, — але сцену...
— Знайшов! — радісно вигукнув комісар.
Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.
— Ось вона, чорт забирай... — додав він.
Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.
— Виходить, стріляли зі сцени? — здивовано запитав він.
— Виходить, що так, — посміхнувся поліцейський.
— Неймовірно!
— От бачите,— прощаючись сказав Вістовим,— я обіцяв, що не заберу багато часу.
— Au revoir, пане комісаре, — відповів директор. — Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють...
Вістовим вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.
— Убивця — музикант, — з порога сказав Вістовим.
Практикант округлив очі.
— Музикант? — перепитав Самковський. — Але як міг скрипаль...
— Стріляла піаністка, — перебив шеф.
Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.
— Друга гільза віднайшлася на сцені, — сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. — Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.
— А чому лівою? — перепитав Самковський.
— По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, — пояснив комісар. — Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад...
— Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, — після паузи промовив практикант.
Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.
— Нагадайте, прошу, як вас звати, — звернувся він до нього.
— Тадей Курка, — відповів той. — Мені що, доведеться знову все повторювати?
— Доведеться, — трохи різко сказав Самковський. — Повторіть усе комісару Вістовичу...
Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.
— Отже, вбивство на горищі стається щовечора, — промовив комісар, — і щоразу один сюжет...
Тадей кивнув. Він уже не мав сил говорити.
— І жодних слів з їхньої розмови так і не вдалося почути?
Курка зітхнув.
— Я, безперечно, розумію, що вам зараз важко, — якомога стриманіше сказав Вістович, — але, як показує досвід, десь після десятого повтору окремі деталі вдається пригадати. Або ж люди визнають, що просто вар’ята траскають...
— Я не траскаю вар’ята! — несподівано вибухнув Тадей Курка. — Усе, що я розповів, — чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.