У відповідь практикант тільки щиро вилаявся.
— От і чудово, — посміхнувся комісар. — Пан лишається тут і пильнуватиме вхід. Тільки свічку я візьму з собою.
Сказавши це, Вістович рушив у підземелля, відчуваючи, що першим ділом ненароком обтер брудні стіни своїм плащем. Утім, далі прохід ставав усе ширшим, аж поки вдалині зблиснуло світло.
До цього світла залишалося усе менше й менше, аж доки комісар чітко побачив смолоскип, за яким на певній відстані горів другий, потім третій і четвертий... Щойно очі звикли до напівтемряви, Вістович, намагаючись не звертати уваги на шурхотіння щурів під ногами, поставив на кам’янисту підлогу підсвічник. З темряви несподівано виринув стіл, стілець, на якому лежала довга мотузка, а поруч стояла порепана шафа.
Проте найжахливіше відкриття було попереду. Звикнувши до цього незвичного підземельного простору, Вістович почав уловлювати приглушені звуки, що були подібні до чийогось гарячого шепоту. Тільки шепотіло одразу десятеро або й кілька десятків, а може, й сотня... Поміж шепотом вчувався сміх і стогін, прокляття і хтиві розмови, розпачливе каяття і жалісливе благання. Це море звуків шуміло дедалі сильніше, аж почало давити на вуха. За кілька хвилин Вістовичу почало здаватися, що він божеволіє.
Раптом він побачив перед собою довгий шерег темних ґрат, на яких висіло кілька величезних замків. «Що буде, коли замки відімкнути?» — подумав комісар. Діставши з кишені пістолет, він націлився ним просто в один із них. Треба робити хоч щось, інакше справді можна збожеволіти. Та перш ніж комісар натиснув на гачок, з темряви почулося вже не шепотіння, а чіткий чоловічий голос:
— Марно, пане Вістовичу. Навіть якщо ви відімкнете усі замки, ті, що там, не звільняться.
Перед ним постав уже знайомий медіум.
— Шкода, правда, вас розчаровувати, — додав він.
Комісар опустив зброю. Поява тут реальної людини, хай навіть цього типа, дещо його заспокоїла. Краще мати справу з кимось із плоті й крові, аніж з безтілесними духами.
— Нічого, переживу, — промовив Вістович.
— Гадаю, ви прочитали мої записи, — знову озвався медіум, — інакше вас би тут не було. Цікаво, що з написаного ви зрозуміли, комісаре?
— Приміром, те, що ви послідовник давньої професії «поїдача гріхів». Людини, яка з’їдала ритуальний хліб, в якому нібито накопичувались гріхи померлого... — промовив поліцейський. — А з часом навчились забирати собі не лише гріхи, але й саму душу.
— Несповідану душу, — уточнив медіум, — душу грішника, що не встигла очиститись каяттям. Для цього тільки треба бути поруч в момент смерті, щоб використати мій особливий дар. Я втягую її в себе разом з повітрям, як ви втягуєте в легені цигарковий дим, а потім приношу сюди і видихаю.
Є такий закон збереження енергії, комісаре, ви, можливо, про нього чули. Будь-яка енергія не зникає просто так... Вона переходить в інший вид енергії або накопичується. Уявляєте, яка потужна енергія гріха? А якщо зібрати докупи душі несповіданих грішників? На щастя, у Львові таких душ просто з надлишком. Місто потопає у лицемірстві, брехні і розпусті, як у багні і лайні. Щодня воно сором’язливо приховує свої гріхи, як приховало загиджену Полтву.
Таке місто, комісаре, повинно захлинутися своїм лайном! Нехай зникне воно, як Содом і Гоморра!.. У цій в’язниці гріхів уже стільки, що вона от-от не витримає і вибухне. Отоді це й станеться. Справедлива кара, чи не так?
Лишилося зовсім небагато: остання несповідана душа, не конче злочинця, а просто грішника, і крапля святої води,.. Знаєте, як сірник для діжки з порохом.
— Чия ж буде душа? — запитав комісар.
— Ваша підійде, — криво усміхнувся медіум.
Тієї ж миті в його руках зблиснув ніж...
І все ж таки перед Вістовичем був чоловік, а не дух. А як дати раду з озброєним психом, комісар знав. Перш ніж той встиг ударити його блискучим лезом, Вістович викинув уперед лівий кулак. Удар з лівої ніколи не підводив комісара. Не підвів і цього разу. Медіум розпластався на долівці, відлетівши при цьому не менш ніж на два кроки. Про всяк випадок Вістович звів на нього пістолет, але це вже було зайвим — псих облишив ідею забрати собі його душу.
Здавалося, привиди зашепотіли ще дужче у своїх в’язницях. Їхній шепіт пересилював навіть зляканий шурхіт щурів на підлозі. Голодні тварини миттю обліпили лежачого, і комісару довелося розігнати їх пострілом. Щойно тіло медіума проглянулося з-під сіро-чорної бридкої хмари, Вістович поспіхом звів його на ноги і всадовив на стілець. Чоловік не рухався, а тільки мовчки дивився перед собою. Нижня щелепа трохи відвисала, ніби через глибокий подив.
Позаду почулися швидкі кроки. Вістович рвучко озирнувся, про всяк випадок виставивши перед собою браунінг. Самковський, що вигулькнув з темряви, злякано звів руки догори і промовив писклявим, не своїм голосом:
— Це я, комісаре...
Обидва полегшено зітхнули.
— Я чув постріл, — сказав практикант.
Цього разу йому вдалося опанувати себе і повернути звичний тембр голосу.
— Пусте, — відмахнувся комісар, — я стріляв, щоб розігнати щурів...
Практикант поглянув на долівку, і його мармизу перекосило від жаху й огиди. Щури нахабно сновигали біля його ніг, подекуди зупиняючись, щоб принюхатись до взуття.
— А це хто? — запитав він, тицьнувши пальцем у бік медіума.
— Якщо коротко, Самковський, то це той, хто нацькував терористів на Бартоломея Раковського, бо йому, бачте, була потрібна його душа. А взагалі — це падлюка, що хоче підірвати ціле місто і винайшла для цього пекельний спосіб...
— Отже, ми знайшли вбивцю? — радісно сказав ад’юнкт.
— Принаймі знайшли замовника, — відповів комісар. — Убивця — наша піаністка, що належить до таємної анти-австрійської організації «Чорний палець». Звісно, нацькувати їх на Раковського, що завзято підтримував імперську політику, було неважко. Чи не так, пане медіуме?.. Так чи ні, шляк би вас трафив?..
— Він не може говорити, — придивившись, сказав Самковський. — У нього зламана щелепа. Ви перестарались, комісаре.
Вістович спересердя вилаявся, аж душі померлих на хвилю притихли.
— Та це ж нічого, — намагався заспокоїти його ад’юнкт, — адже ми маємо щоденник цього типа. Там усе записано...
— Річ не в тому, — заперечив комісар. — Як нам звільнити їх?
Вістович наблизився до металевих ґрат. У темряві полонені виднілись суцільною брудно-сірою пеленою. Могло, правда, здатись, що там насправді нікого немає, а пелена — це просто гра світла від смолоскипів. Проте різкі потоки холодного повітря, що час від часу виривались з-за ґрат, красномовно свідчили про в’язнів.
— Що там за чортівня? — здавлено запитав Самковський.
Вістовим не відповів. Він раптом зауважив, що ближче до стелі пелена стає все світлішою, а під самою стелею вона була майже біла. Очевидно, там зібралось найбільше несповіданих змучених невидимих в’язнів. Усі вони прагнули вгору.
— Нагадайте, Самковський, що над нами?
— Костел єзуїтів... — відповів той.
— Здається, я знаю, як ми їх звільнимо, — промовив комісар. — Тільки треба поспішати. Їх тут зібралось надто багато. Лемберг, може, й не найкраще місто в світі, але я не хочу, що воно підірвалося і перетворилось на купу лайна...
Різдвяний ранок видався самотнім для Барбари Матевської. Вона прокинулася вдосвіта з препаскудним передчуттям недоброго. Жінка встала з ліжка і підійшла до вікна. Одинокий ліхтар блимав посеред порожньої вулиці, і трохи його світла потрапляло в кімнату. На підвіконні лежав її портсигар. Думка закурити видалася підходящою і Барбара неквапно дістала з нього цигарку. Забинтований палець на лівій руці трохи заважав, але то було дурницею. Вчора їй навіть вдалося пограти на клавірі.
«Треба їхати з цього сраного міста», — подумала Барбара.
Викуривши цигарку, вона відчула деяке полегшення. Настрій покращав, і їй захотілось повернутися в ліжко. За кілька хвилин вона знову заснула і прокинулась уже тоді, коли в кімнаті сіріло.