У покої відчувався запах чужого тютюну. Це не був запах її власної цигарки, яку Барбара викурила якихось півтори години тому, а зовсім інший, різкий і неприємний... Першим бажанням було схопити пістолет, який лежав під її подушкою, але, схоже, це було вже марно. Навпроти, в кріслі, виднілась чиясь постать. Це був чоловік. Він сидів спиною до вікна, тому замість обличчя Барбара бачила тільки темну пляму.
— Доброго ранку, — без жодної привітності сказала постать.
Жінка промовчала.
— Схоже, у вас забракло глузду, щоб виїхати звідси, дорога Барбаро, — продовжив незнайомець. — А дарма, бо в тутешній поліції не всі тупі ідіоти.
— Та невже? — саркастично усміхнулась вона. — Думаю, ви собі лестите, шановний пане.
— Я не з поліції, — байдуже відповів той. — На щастя для вас, я представляю дещо іншу імперську установу, яка зацікавлена в таких людях, як ви.
— Я не працюватиму на імперію, — спалахнула Барбара.
— У вас немає вибору, моя люба, — Спокійно зауважив незнайомець. — Хоча ні, є... За мить тут буде поліція, вас заарештують і засудять за вбивство Раковського. А потім, Барбаро... Я потурбуюсь, щоб вас відправили на каторгу, де за місяць-два ви загинете. Тільки не від важкої праці. Вас ґвалтуватимуть там, щодня, щогодини, до останнього вашого подиху... Як на мене, краще погодитись на роботу в контррозвідці, хоча вибір за вами.
Уперше в житті вона відчула несамовитий жах. Ніби в кров їй хтось впорснув отруту, яка розтікається по тілу. Німіють ноги, руки, перехоплює подих і шалено стугонить у скронях. Цей чоловік своїм спокійним крижаним голосом зумів навести потрібні аргументи. Ось воно й справдилось, її передчуття...
— Все, що вам потрібно, — сказав незнайомець, підводячись з крісла, — це негайно виїхати з Галіції. До Італії, скажімо. Там ви матимете перше невелике завдання. І, звісно ж, розірвати будь-які зв’язки з польськими анархістами. Сьогодні ваш «Чорний палець» схоплять, а до завтра більшість його членів не доживе, тож це буде неважко...
Чоловік підійшов до дверей.
— Я чекатиму вас за годину на вулиці 29 Листопада, 20, — додав він наостанок. — Покваптесь.
Барбара почула, як він вийшов, а потім його кроки та ще чиїсь залунали і затихли на сходах. Вона залишилась сама і кілька хвилин нерухомо дивилась перед собою. Потім дістала з-під подушки свій браунінг. Він був заряджений і, за необхідності, слід було тільки зняти запобіжник. Цього разу жінка опустила великий палець лівої руки якомога нижче. Ніколи не слід про це забувати, якщо ти шульга і стріляєш з браунінга. Вона сама тільки двічі про це забула. Коли стріляла з нього вперше і тоді, у філармонії, коли стріляла востаннє.
— У мене справді є вибір, — тихо промовила вона, — але він забув про третій варіант.
Барбара зняла зброю із запобіжника і піднесла її до скроні.
— Колись у тебе також буде такий вибір, — зовсім пошепки сказала жінка.
Десь унизу хтось кволим голосом заспівав колядку. Редль, який щойно опинився на вулиці, помітив одинокого двірника, що підмітав недопалки. Раптом вони обидва стрепенулись і підвели голови. У будинку нагорі пролунав постріл.
— Курва, — спересердя вилаявся полковник і пішов далі. За ним тінню рушив його помічник.
Між тим двірник, виставивши перед собою мітлу, кинувся до відчинених дверей під’їзду.
Редль минув Академічну і через вулицю Баторія вийшов на Галицьку, а відтак опинився на площі Ринок. Тут він відпустив помічника, побажавши йому веселих свят, а сам подався до костелу єзуїтів.
Біля входу стояв поліцейський, проте полковника він пропустив. Зайшовши до костелу, чоловік зняв капелюха і перехрестився. Всередині стояли двоє священиків, комісар Вістович, Самковський і кілька брудних робітників довбало підлогу. Ті без жодної охоти працювали в таке свято, тому робота не клеїлась. Усі були до краю знервовані.
— Христос рождається, — промовив Редль.
Йому кволо відповіли.
— Хотів побажати вам веселих свят, пане заступнику директора поліції, — сказав полковник, простягаючи руку Вістовичу, — і подякувати за відмінну роботу. Піаністку ми взяли на себе, не турбуйтесь.
Комісар криво усміхнувся. Його чомусь не надто тішило підвищення, якого прагнув стільки років. Редль попрощався і вийшов, а вони із Самковським продовжили спостерігати, як розбивають храмову підлогу. Робітники працювали вже тиждень і сьогодні, акурат на Різдво, мали б закінчити.
Це сталося за декілька годин. Останній камінь, що відділяв храм від підземелля, полетів униз, і всі присутні на мить заніміли.
Почувся вже знайомий Вістовичу шепіт, а за ним повіяло потойбічним холодом. Духовні, опам’ятавшись, почали молитву, а робітники, покидавши знаряддя праці, не питаючи дозволу, чимдуж подалися з храму. Ніхто їх не зупиняв. Зрештою, бідолахи свою справу зробили.
Душі залишали свою в’язницю довго, аж до самої Вігілійної служби. Допомігши священикам закрити камінням отвір у підлозі, поліцейські вийшли на вулицю. Місто за цей час змінилось: ховаючи під собою бруд і сірість, наче різдвяний подарунок з небес, вулиці Львова поступово вкривав пухнастий лапатий сніг...
Ніхто із Данціга
Вранці, 2 листопада 1903 року, до кабінету комісара Вістовича провели невисокого на зріст, статечного сивого пана в розстебнутому, дещо забрьоханому вуличною грязюкою плащі. В руках він тримав капелюх і мокру парасольку, з якої на підлогу невпинно текла вода.
Комісар зиркнув за вікно, ніби для того, аби пересвідчитись, що на вулиці справді ллє дощ, і вказав гостеві на стілець. У цей час до кабінету зайшов промоклий до кісток Самковський і, незважаючи на присутність сторонньої особи, сердито вилаявся. Врешті привітавшись, ад’юнкт дбайливо повісив свого мокрого плаща і капелюха на вішак, а сам щосили притиснувся до гарячого п’єца.
Доки Самковський брутально відгукувався про осінню погоду, гість, попри те, що був старшим за нього ледь не вдвічі, кумедно втягнув голову в плечі, мов гімназист, що випадково став свідком учительського гніву і побоювався ненароком отримати по шиї. Вістович посміхнувся йому, щоб якось підбадьорити, і, запаливши цигарку, повідомив, що уважно слухає.
— Мене звати Еріх Зільман, я професор університету в Граці, — почав гість. — Моїм фахом є палеографія, а зокрема, давні латинські видання.
Професор говорив німецькою, при цьому добряче шепелявив і час від часу стишував голос, ніби боячись, що хтось його підслухає, тому поліцейським довелося щосили напружити слух і затамувати подих, щоб розчути цього вранішнього дощового приблуду.
— Кілька років тому мене запросили до Лемберзького університету, оскільки я досліджував давніх латиномовних галицьких авторів, — продовжив він. — Я міг би детальніше про це розповісти, але, гадаю, панству буде не надто цікаво...
Вочевидь, Зільман усе ж таки розраховував на інтерес з боку своїх слухачів, але Вістович і Самковський промовчали, отож він мусив перейти до справи:
— В тутешньому університеті я познайомився з професором Вітольдом Сабінським, блискучим ученим і гарною людиною. Зважаючи на те, що наші наукові інтереси часто перетиналися, ми з ним швидко заприятелювали. Пан Сабінський був удівцем і жив сам у великому будинку на Личаківській. Коли я вирішив залишитися в Лемберзі надовше, професор спершу гостинно запропонував замешкати в нього, а потім допоміг мені винайняти будинок неподалік. Удень ми, як і раніше, бачились в університеті, а ввечері зустрічалися в компанії за грою в бридж або проводили час в опері.
Та все змінилось, коли професор зустрів її... Така собі Еля Буковська була спочатку його слухачкою, а потім якимсь безсоромним чином зуміла привернути до себе його увагу. Ця особа, як ви розумієте, значно молодша за професора, і всі ми, я маю на увазі його близьке оточення, одностайно засудили стосунки, що в подальшому між ними виникли. Врешті-решт, вона поселилася в його домі, наче законна дружина, а це вже зовсім неприпустимо!..