— Ні, чорт забирай. Я ж сказав, що вона померла від отрути.
— Безперечно. Але готовий битися об заклад, що дечого ви не зауважили.
— Чого, наприклад?
— Слухайте уважно, — комісар вдихнув повітря, щоб говорити якомога чіткіше: — Підіть до трупа і зазирніть йому за нижню губу...
— Що?!
— За нижню губу, — повторив Вістович.
— Що ви верзете, комісаре? Якого дідька я це робитиму? — Чути було, що доктора почав розбирати сміх і він от-от розрегочеться. — А чому не в сраку зазирнути, дозвольте спитати?
— Курва! Робіть, що кажу, докторе! — не витримав поліцейський.
З іншого боку запанувала тиша, а потім стало чутно, як Фельнер клацає язиком. Він завжди робив так, коли нервував.
— Гаразд, — врешті озвався лікар. — Не кладіть слухавки. Труп за стіною, я залишив біля нього студентів. У мене якраз лекція.
Вістович полегшено зітхнув. Було б значно гірше, якби Фельнер просто знервовано послав його до дідька і подався продовжувати лекцію. Тоді довелося б самому їхати на Пекарну, а це забрало би купу часу. Невдовзі він повернувся і спочатку кашлянув у слухавку, мовби для того, щоб з’ясувати, чи співрозмовник нікуди не пропав.
— Пане докторе... — підтвердив свою присутність комісар.
— Не знаю, яким дивом, чорт забирай, але ви таки мали рацію, Вістовичу, — мовив доктор.
Комісар відчув, як серце його шалено закалатало.
— Що ви там помітили? — запитав він.
— Рани, ніби... сліди від зубів, — відповів доктор. — Наче хтось вкусив її під час поцілунку. Причому дуже сильно.
— Чудово, — виснував комісар. — Просто чудово.
— Зичу успіху, Вістовичу, — сказав наостанок доктор. — Auf Wiedersehen.
Поліцейський поклав слухавку і, поспіхом розрахувавшись, рушив до виходу. В Дирекції поліції його вже чекав Самковський. Побачивши, що Вістович зосереджений і навіть дещо знервований, ад’юнкт не одразу наважився заговорити до шефа. Лишень коли той відірвався від записника, обережно промовив:
— Щодо вашого доручення, шефе...
— Якого?
— Пан доручив мені перевірити, чи траплялися ще випадки смертей, коли тіло перетворювалось на мумію, — нагадав Самковський.
— Перевірили? — Вістович з цікавістю подивився на підлеглого.
Той кивнув.
— У похоронному бюро «Ewigkeit» Йони Вайса говорять, що мали три таких трупи. Решта контор увесь час ховали звичних мертвяків...
— Так-так... Отже, разом із професором та Софією Вільчевською маємо п’ять, — сказав комісар. — Адреси померлих знаєте, Самковський?
— Аякже. Молода гувернантка на Понінського, власник антикварної крамниці на Кохановського і студент, що жив на Баторія. — Ад’юнкт з неприхованою гордістю поклав перед шефом листок з трьома адресами.
Роботу і справді було виконано добре. Комісар навіть подумав, що пора клопотати про підвищення для свого підлеглого.
— Отже, ми маємо справу з якоюсь невідомою хворобою, — зазначив Самковський. — А це вже не наша справа.
— На жаль, наша, — заперечив комісар. — Як пригадуєте, за висновком медичного експерта, Софію отруїли. Фельнер не встиг провести розтин тіла професора, але я впевнений, що причина його смерті така ж. Сабінського також убили.
— А цих трьох? — обережно запитав ад’юнкт, вказуючи пальцем на папір.
— Думаю, вони також померли від тієї ж отрути...
Самковський замовк і розгублено закліпав очима.
— Гаразд, я спробую пояснити, а заодно й сам приведу свої здогади до порядку, — сказав комісар. — Але попереджаю: все це видасться вам надзвичайно дивним. Більше того, неможливим...
Отож почнімо з того, звідки взявся цей добродій-скандинав Аксель Гальден. За словами служниці дому Сабінського, він консультував покійного професора в деяких наукових питаннях. Отже, Гальден мусить бути неабияким знавцем. У такому разі, прибути сюди він мав би за офіційним запрошенням університету, як свого часу Зільман... Але на кафедрі, де працював Сабінський, про такого експерта не чули.
Припустімо, що наш професор запросив його приватно. Але якого дідька, поясніть мені, Самковський, їм зустрічатися серед ночі? І навіть якщо нічна зустріч була запланована, то невже професор та його дружина зустрічали б такого поважного гостя в нічних халатах? Пригадуєте, саме цю деталь підкреслила Марія?
— Пригадую, — кивнув ад’юнкт. — Але мені важко підшукати хоча б якесь пояснення.
— Керуйтеся логікою, — сказав комісар. — Якщо Гальден не зайшов до будинку ззовні, отже, проник туди зсередини.
— Зсередини? Але яким чином? — до краю спантеличився Самковський.
— У кабінеті професора я бачив чималу скриню, в якій з Данціга йому начебто переслали кам’яні плити. Сабінського цікавили висічені на них рунічні написи, — вів далі Вістович. — Але ці плити зникли. Куди, по-вашому, могли подітися дві важезні каменюки, Самковський?
— Хочете сказати... Їх у скрині не було?
— Браво, ад’юнкте. Продовжуйте.
— Замість плит із рунами у скрині був...
— ...наш загадковий Аксель Гальден. Сміливіше, чорт забирай! — вигукнув комісар. — Руни Сабінський би тримав у кабінеті на видному місці, проте там їх не було.
— Але ж, шефе, — недовірливо сказав Самковський. — Людині заледве чи під силу примандрувати сюди з Німеччини у поштовій скрині...
— А в мене є сумніви, що пан Гальден — людина...
Цього разу сказане вивело ад’юнкта з рівноваги. Не стримавшись, він зареготав, очікуючи, що те саме зробить і Вістович, проте комісар залишився серйозним. Зрозумівши, що той не мав наміру жартувати, Самковський стих і відвів погляд убік.
— Пробачте, — пробурмотів ад’юнкт. — Нечасто доводиться таке чути. Ви мали на увазі, що він надзвичайно витривалий, а я подумав...
— Ні, я мав на увазі, що Гальден не належить до людського роду, — повторив Вістович. — Річ у тому, що, на відміну від вас, Самковський, я з ним зустрічався і навіть мав приємність вистрілити в цього типа. Куля завдала йому не більше шкоди, ніж би спричинив копняк під сраку...
— Тоді хто він? — хриплуватим голосом перепитав ад’юнкт.
— Якщо вірити книгам покійного професора, то це драугр. Скандинавський упир. Зовні він виглядає, як людина, і навіть має людські звички. Наприклад, курить міцні пруські цигарки. Проте ця істота мертва всередині і здатна вбивати інших, випиваючи з них життєві соки.
— Або послужити чиємусь злочинному задуму, — сказав Самковський, усвідомлюючи, що починає вірити шефові. — Адже, швидше за все, пані Буковська натхненниця і виконавиця злочинів.
— Думаю, Еля тут ні до чого, — несподівано сказав комісар. — Як на мене, вона сама стала жертвою цього чудовиська... У вбивстві професора і навіть Софії Вільчевської цю жінку ще можна звинуватити, але до інших смертей у Львові вона точно не причетна.
— Але ж, шефе, у пані Буковської були вагомі причини, щоб відважитись на вбивство подруги, — не здавався Самковський.
Без сумніву, йому шкода було прощатися з версією, задля якої він неабияк попрацював.
— Причини були, проте Софію вбив Аксель Гальден, а не вона, — заперечив комісар. — Хоч відвідували її обоє. Опис останнього клієнта Вільчевської збігається з його зовнішністю, на підвіконні залишився попіл від пруських цигарок (згадайте, що він прибув сюди з Данціга), а найголовніше — на внутрішній частині губи дівчини залишилися сліди від укусу... Саме так убивають драугри. Крізь рани від їхніх зубів у тіло жертви проникає отрута. Діаміни, які знайшов Фельнер.
— Словом, у всіх п’яти випадках, які наразі нам відомі, винен Гальден? — запитав ад’юнкт.
— Гадаю, так, — мовив комісар. — Хоча... якщо йти далі за цією теорією, то люди, які вмирають від укусів упиря, після смерті самі перетворюються на драугрів. Тобто необов’язково Гальден убив усіх. Декого могли вбити вже його послідовники. Як на мене, точно на його совісті лише смерть професора і Софії.
— У такому разі ми достеменно не знаємо, скільки упирів може бути зараз у Львові, — вирвалось у ад’юнкта. — їхні жертви помирають, а після смерті самі стають убивцями.