— Саме так, і в цьому загро...
У двері постукали, після чого до кабінету відразу ввірвався фельдфебель.
— Пане комісаре! — вигукнув той, поспіхом козирнувши.
— Якого дідька, Цехівський? — гримнув Вістович. — Ви мали бути в домі Сабінського.
— Прикра звістка, пане комісаре, — проторочив той: — Професорова померла...
— От бачите, Самковський? Що я казав? — вирвалось у Вістовича.
Здавалось, новина про смерть Елі Буковської зовсім його не вразила. Комісар сприйняв це тільки як факт, що зайвий раз підтверджував його здогади.
— Повертайтесь назад і викличіть до будинку доктора Фельнера, — наказав він поліцейському.
Той знову козирнув і вийшов з кабінету.
— Щиро кажучи, мені шкода її, — трохи помовчавши, зізнався Вістович. — Хоч вона й не надто приязно до мене ставилась.
— Гарна була кобіта, — додав Самковський і, зітхнувши, потягнувся до кишені за портсигаром. — Гарна, чорт забирай...
— Послухайте, Самковський... — раптом задумливо промовив комісар: — А чи є у вас план Львова?
— Звісно є, — кивнув той і рушив до своєї шафи.
Покопирсавшись там хвилину-другу, ад’юнкт врешті розклав на столі карту міста. Вістович дістав з кишені олівець й одразу зробив на ній дві позначки.
— Ось тут, на Шпитальній, померла Софія, а тут, у будинку на Личаківській, ми маємо навіть два трупи... — сказав він після цього.
У голосі Вістовича відчувався якийсь дивний азарт.
— А тепер ви позначте на карті місця, де сталася решта подібних смертей, — наказав він підлеглому.
Самковський узяв олівець і зробив ще три позначки.
— Ось воно, — сказав Вістович і почав акуратно з’єднувати точки лініями. — Як гадаєте, що це, Самковський?
У відповідь той знизав плечима.
— Схоже на сузір’я з гімназійного підручника.
— Дурниці, — засміявся комісар. — Це руна, якою у північних країнах позначали зло. Цей знак також означає владу драугрів... Доки ви спали вночі, я детально вивчив усю цю чортівню. Вважається, що вампіри беруть місто під свою владу, якщо накладуть на нього руну зла. Мені здавалось, що це якась алегорія, але зараз бачу, як саме вони це роблять.
— Отже, якщо вони вивели цей знак своїми вбивствами, — промовив Самковський, — то Львів тепер у їхній владі?..
— Ще ні, — відповів Вістовим. — Дивіться, ось головна лінія, яка сполучає будинок убитого професора і місце, де сталося вбивство, на вулиці Понінського... На Личаківській, де жив Сабінський, померло двоє. Якщо ці чудовиська драугри дотримуються логіки, то ще одне вбивство мусить статися також на Понінського... Тільки тоді вони вважатимуть Львів своїм.
Комісар відчув, як від власних слів по шкірі йому пробігли крижані мурашки. Йому пригадалося, що на цій вулиці живе Бейла. Тиждень або два тому він випадково побачив її в місті. Його колишня коханка була не сама, а йшла під руку з якимось чоловіком. А що коли поруч із нею насправді був безжальний вбивця? Хтозна, може, цей упир уже залишив на ній смертельний знак, зоставивши саму помирати в покоях?..
Задумавшись, Вістовим навіть не одразу почув слова підлеглого.
— ...на перетині ліній, — говорив Самковський. — Як гадаєте, шефе?
— Що? — перепитав той, стрепенувши головою, аби трохи прийти до тями.
— Я кажу, що точка перетину ліній у цьому знакові, який ви накреслили, також, очевидно, має для упирів певне значення, — повторив ад’юнкт, тицяючи пальцем в карту. — Окрім того, вона знаходиться поруч з досить чіткою адресою: Потоцького, 17.
— Блискуче, Самковський, — щиро похвалив його шеф. — Перевірте цю адресу. Але дуже обережно. Вважайте на себе...
Більше не промовивши ані слова, комісар ухопив плаща і швидко вийшов з кабінету.
На вулиці він вскочив у трамвай, що прямував до Стрийського парку. Вістовим вийшов на кінцевій зупинці і подався вузькою алеєю в бік Понінського. До будинку, де жила Бейла, звідси було десять-п’ятнадцять хвилин доброї ходи.
Служниця, що відчинила двері, не хотіла впускати Вістовича досередини, пояснюючи це тим, що господиня нездужає.
— У такому разі Бейла буде не проти, щоб я її провідав, — сказав поліцейський і зробив рішучий крок уперед.
На свій подив, він побачив, що служниця так само рішуче загородила йому дорогу.
— Вам не можна, — промовила вона.
В голосі її чулося якесь затаєне благання.
— Послухай, Рахеле, — комісар нахилився, щоб подивитися зовсім невисокій жінці прямісінько в очі: — Ти знаєш мене не один рік, Рахеле. Я ніколи б не нашкодив Бейлі. Повір, зараз дуже важливо її побачити здоровою чи хворою. Тому ти мусиш мене впустити.
Вістовим знову подався вперед, проте жінка залишилась на місці, і тепер це навіть його розізлило.
— Пані не сама, — тихо промовила Рахель, помітивши лихі іскри в погляді гостя.
— Треба було відразу сказати, — сказав комісар і, відштовхнувши служницю, кинувся в будинок.
Він проминув вітальню і впевнено рушив сходами нагору, де була спальня Бейли. І, перш ніж служниця прийшла до тями, Вістовим уже стояв перед знайомими дверима. Тут він на хвилину затримався. У голові запаморочилось, а перед очима постала густа синя пелена. Зі спальні долинали звуки раю і насолоди, нестримний і частий жіночий стогін.
Комісар без жодних церемоній гепнув двері ногою, і ті відкрилися настіж. Ліжко в спальні було одразу навпроти. Бейла стояла навкарачки, високо закинувши голову і заплющивши від задоволення очі. Її невеличкі груди колихалися » ритмі рухів дебелого волохатого коханця, що примостився ззаду, поміж широко розсунутих для нього стегон. Руками він тримав Бейлу за стан, часто і сильно підтягуючи жінку до себе.
О, так, Бейла була чудовою! Вістович обожнював її чутливість і безсоромність. У суспільстві побутувала думка, що будь-яка інша позиція для любощів, окрім лежання «плястерком» одне на одному — це збочення і ні до чого доброго не приводить. Проте Бейла плювати хотіла на суспільство. В ліжку з чоловіком вона була шаленою і завжди шукала нових відчуттів.
Тепер, коли Вістович уздрів її з іншим, відчуття шаленого болю і ревнощів наскрізь пронизали його єство.
Бейла стрепенулась і, закричавши тепер від гніву й обурення, потягнула на себе вологе простирадло і кинулася вбік. Її коханець усе ще залишався на місці, стоячи на колінах і висвічуючи перед собою чималим прутнем, що так раптово залишився без роботи.
— Що ти собі дозволяєш, Адаме?! — закричала господиня вже з кутка. — Як ти сюди потрапив?!
Ще ніколи Вістович не бачив Бейлу такою розлюченою, але й жодного разу не вривався до спальні, де ця жінка була з іншим чоловіком.
До покоїв забігла перелякана Рахель, однак, побачивши на ліжку голого чоловіка, скрикнула і закрила обличчя руками.
Коли всі в кімнаті прийшли до тями, а коханці сяк-так одягнулись, комісар умостився у фотелі, виклавши поруч на журнальний столик свого зарядженого браунінга. Проте чоловік, з яким кохалася Бейла, аж ніяк не виглядав на драугра. За весь цей час він єдиний не промовив ані слова, а тільки розгублено кліпав очима. Вістович опинився у значно дурнішому становищі, аніж вони.
— Поясни нарешті, якого дідька ти тут робиш? — знову озвалася Бейла.
— Ми довідались, що на Понінського має статися вбивство, — мляво сказав комісар. — Я подумав, що...
— ...що неодмінно мають вбити мене? — не витримала жінка. — Ти дурень, Вістовичу!
На кілька хвилин запанувала тиша, яку несподівано порушив волохатий коханець.
— Дороге товариство, — сказав він занадто награним приязним тоном: — Сталося непорозуміння. Дещо прикрий, так би мовити, збіг обставин, який призвів до напівкумедної ситуації... Проте ми всі люди помірковані, а отже, зуміємо її виправити. Чи не так?.. Пропоную панові напроти спуститися до вітальні разом зі своїм пістолетом і почекати, поки ми приведемо себе до ладу, а тоді до нього приєднаємось.
Вістовим, не кажучи ані слова, підвівся і вийшов з покоїв. У вітальні він закурив, узявшись розглядати картини на стінах, хоча насправді добре знав кожну з них. Невдовзі двері нагорі знову прочинились, і до нього почав спускатися той самий тип зі спальні Бейли, проте вже в елегантному чорному костюмі. Тепер цей чоловік виглядав значно впевненіше, аніж тоді, коли комісар брутально втрутився у їхню близькість.