— А я люблю в незнайомих містах бродити Набираєшся, так би мовити, вражень. — Коркін витер і склав широке лезо бритви, перекинув рушник через плече, зник у люку.
Старшина лежав мовчки. Пушков обережно зняв з ковдри, повісив на шкертик біля койки свої штани, з яких ще виходила струминками пара. Спритно кинув на ковдру і розправив штани старшини.
Повернувшись з умивальника, Коркін протер обличчя одеколоном. Розкривши свій рундук, дістав дві картонні коробочки, почав пришпилювати до форменки велику срібну медаль «За відвагу» і бронзові, трохи менші — «За оборону Ленінграда», «За перемогу над фашистською Німеччиною».
— Ходімо побродимо по Бергену, — сказав Коркін. — Дівчата у них тут, кажуть, привітні. В магазинах або з пивних так і усміхаються тобі з-за прилавка.
— Їм за усмішки хазяїн гроші платить, — сказав Костиков. — Бачив, скільки тут покупців? Кіт наплакав. У народу з грішми туго, а продавці торговий план повинні виконувати, над ними хазяїн, як шуліка, навис. От вони й посміхаються не тому, кому б хотіли.
— Так гадаєте — усміхаються мені, а думають про інше?
— Точно!
— Недооцінюєте вибухової сили кохання…
Коркін самовдоволено посміхнувся, розправив на форменці медалі, що дзвякнули одна об одну, почав надівати перед дзеркалом безкозирку. По стрічці, що охопила тулію безкозирки, біг золотий напис «Безпощадний».
— Товаришу старшина! — окликнув Пушков Костикова.
Він, нарешті, наважився, хоч знав давно, що відмови в його проханні не буде. Старшина Костиков за широкою своєю натурою звичайно не відмовляв товаришам ні в чому. Правда, цього разу прохання було трохи незвичайне.
— Випалюй! — підбадьорив його Костиков.
— Безкозирку б мені дали свою. На бережок. Тільки на сьогодні.
Костиков глянув, ніби не розуміючи.
— Яку безкозирку?
— А ту, що в рундуці у вас лежить… гвардійську. З написом «Громовий».
Костиков мовчав.
— Ви ж не носите її все одно, у вас кашкет старшинський, — попросив Пушков. — Погуляю і знову вам у повній цілості поверну.
Пушков прийшов на кораблі в кінці війни, ще не заслужив орденів і медалей, не міг пофрантити ними на березі. А тут — безкозирка з чорнооранжовою стрічкою кольору сонця і полум'я, з золотим ім'ям прославленого корабля!
— Цього, друже, не проси, не можу, — твердо сказав Костиков.
— Жадуєте, товаришу старшина, — пробурмотів Пушков. Не міг стримати розчарування й образи.
— Не жадую, не верзи дурниць, — старшина сів на койці. — Тільки є речі, зрозумій ти, які з рук у руки передавати не можна! Чи знаєш ти, що таке радянський гвардієць? Він із своїм колективом рідному флоту безсмертну славу допоміг здобути…
Костиков схвильовано замовк.
— А ви — «позичте». Ніби якесь там жіноче вбрання. Грошей тобі треба — будь ласка, бери, а це…
— Ви, товаришу, почитайте про бойові традиції нашого флоту, тоді вдруге знатимете, з якими проханнями можна звертатись, а з якими не можна — чітко й роздільно додав старшина, і Пушков зрозумів, що одержує по суті догану за вільність.
— Отже, дебати з цього питання виключені, — закінчив весело Коркін. — Ти, Пушков, закругляйся, зараз на звільнення шикуватися будемо.
Пушков мовчки одягався. Старшина лежав, закинувши руки за голову: світло з люка надало на його немолоде мужнє обличчя, на якому білів довгий шрам вище скроні. «А він правий, — з каяттям подумав Пушков. — Гвардійське звання — його заслужити треба».
Фролов вийшов на палубу «Прончищева». Сірий вихідний костюм, черевики, як дзеркало, трохи зсунутий на очі м'який фетровий капелюх. З юта, з-за надбудови, лунали голоси, але він, повільно закурюючи, стояв біля трапа, що вів на бак, і не поспішав сходити на берег. Зараз підійде друг Жуков — ледве умовив його разом піти в місто. Зовсім засумував хлопець останніми днями.
Фролов чекав, покурював, вдихав теплий морський вітерець. Ковзав пильним поглядом по людях, що товпилися на пірсі: «Стоять, любуються радянськими кораблями. Так і повинно бути, порядок!»
А публіка, видно, різна. Є тут і трудовий народ — ач, які худі, в заношеній робі, дивляться на нас, як на щасливців із казкового світу. Є, мабуть, і інші: одягнені по-робочому, але в рухах дивна розв'язність, на обличчях, затемнених полями капелюхів, надто широкі, наче намальовані посмішки.
Ось один із них підійшов до високого борту «Прончищева», аж до зрізу набережної, стоїть, задерши голову, з сигарою в зубах. Молоде, майже симпатичне, але таке безбарвне обличчя, що ніяк не запам'ятаєш його. Ось ніби судорога пройшла по цьому обличчю, примружилось, підморгнуло око з-під капелюха.