Відчинилися двері палубної надбудови. Звідти нетвердо ступив, сперся на поручні схудлий Фролов, біліючи забинтованою головою.
— Зараз же поверніться! — суворо сказала Ракитіна, вийшовши вслід за ним на палубу.
— Та я, Танечко, тільки на хвилинку. Вітру морського понюхати. Сил немає більше киснути в каюті!
Фролов глибоко дихав, жадібно дивився в океанську далечінь.
— Дайте хоч прочитати, що там з доку пишуть…
— Якщо зараз же не повернешся в каюту, — чесне ленінське, напишу рапорт капітанові і більш коло тебе не ходитиму. Користуєшся тим, що лікар вийшов, — сказала Таня.
Її очі так виразно блиснули, що Фролов покірно повернувся до дверей.
— Та я тільки б ще півхвилинки…
— Побалакай у мене! — обірвала Таня, притримуючи двері. Фролов попрямував у коридор. Він і справді почував себе ще дуже кволим…
Таня зупинилася біля поручнів. Постояла, обернулася до дверей, побачила Агєєва, що затримався недалеко.
— Сергію Микитовичу! — радісно вигукнула Таня.
Вона поривчасто ступнула до нього. І мічман, увесь засяявши, простяг обидві руки, ввібрав у свої долоні її легкі, гарячі пальці.
— А я й не знала, що ви тепер з нами… Чого ж не зайшли, не провідали? — говорила Таня з усмішкою, обережно вивільняючи руку.
— Не встиг, Тетяно Петрівно, — теж усміхався Агєєв. — Та я тепер часто до вас навідуватимуся. Ще, може, набриднути встигну, заважатиму вам Дімку Фролова лікувати.
Він жартував — увесь під владою радості, що охопила його, але Таня спалахнула, сердито зсунула брови.
— Набрид мені цей ваш Дімка. Неслухняний, базікало. Ходиш, ходиш коло нього, а він ось вирветься, і все лікування йде нанівець.
— Ні, Фролов хлопець хороший, душевний… — продовжував мічман жартівливо, але раптом осікся — щось вразило його в Таниному розпаленому обличчі. — Він і справді людина хороша, — серйозно, тихо сказав мічман. — Якщо, Тетяно Петрівно, до серця він вам… Сергій Микитович замовк, внутрішньо весь, напружився. Так напружувався на фронті, в бою, коли бувало піднімався з укриття, знаючи: наступної миті, може, вдарить тебе смертельна куля.
— Я таких, як він, базікал, хвальків ненавиджу, — гаряче, пристрасно сказала Таня. — Чому він завжди нісенітниці плете? Чому він нестерпний такий, нескромний? Не такий, як деякі інші…
Агєєв слухав, опустивши очі.
— Подвигами своїми на Півночі хвастається раз у раз. І в базі, коли мене пройтися запрошував, показав на пам'ятник морякам-гангутцям і каже: «А я ж теж гангутець, на Ханко воював. Мені з бойовими друзями ще не такий пам'ятник поставлять…» Ну навіщо, навіщо так про себе казати?..
— Значить, ви пам'ятник цей бачили? — майже мимоволі вимовив мічман.
— Бачила… — вона відверто глянула в його потемніле обличчя. — Сергію Микитовичу, що з вами?
— А того вечора, коли я в бібліотеці вас не застав, ви біля пам'ятника цього не проходили?
Вона мовчала, тільки обличчя її зблідло. Він мовчав теж, потім сказав роздільно, не відводячи очей:
— Татусь мій, Тетяно Петрівно, при нагоді бувало прислів'я одне згадував: «З брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся».
— З брехнею? — повторила вона. І раптом якийсь болісний вираз з'явився на Таниному обличчі, затремтіли губи, безпомічно і водночас гордовито скосилися очі.
Вона смикнула ручку дверей, не сказавши більше й слова, — зникла в надбудові.
Мічман пройшов на корму, де рівномірно спліскувалися, трохи натягнувшись, два стальних троси в білому кипінні забортної піни.
Знову охоплювали його звичні похідні відчуття: тремтіння і похитування палуби, безупинний свист вітру. Але де той глибокий спокій, та радість заслуженого відпочинку, які звичайно наставали після успішно закінченої роботи?
Несподівано серце його забилося ривками.
— Сергію Микитовичу, — почувся звідкись здалека задушевний тихий Танин голос.
Вирішив не оглядатися, потім озирнувся. Ні, це тільки вчулося йому. Він стояв і стояв, дивлячись на вируючий слід криголамних гвинтів.
Знав — не можна весь час отак стояти. Треба, нарешті, зважитися. Піти до Андросова, доповісти про свої дивовижні підозріння. А ноги наче приросли до палуби. Та ось він зітхнув, рішуче пішов по шкафуту. Похмуро дивились очі Агєєва з жорсткого, ніби відлитого з темної міді обличчя.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
МАЙОР УСЕ ПОЯСНЮЄ
— Заходьте, — сказав Андросов, озиваючись на стриманий стук.
Агєєв увійшов, мовчки попрямував до столу, за яким, схилившись над паперами, сидів Андросов. Юхим Овдійович підвів голову, чекав.