АМОК,
або сплетення несподіванок
Чи не доводилося вам чувати про дивну й страшну хворобу — амок? Цей невиліковний приступ шаленого сказу, несвідома жадоба вбивства уражає жителів Малайського архіпелагу, але, на щастя, досить рідко. Людина, хвора на амок, вихоплює з-за пояса довгий ніж і, втрачаючи всякий контроль над собою, мчить вулицею села чи міста, вбиває й калічить усіх зустрічних — чоловіків, жінок, старих і дітей. Урятуватися від нещасного хворого можна, тільки вбивши його.
Вас може зацікавити, чому я, розповідаючи про зустрічі з таємничим чудовиськом, подібним до іхтіозавра, згадав про цю рідкісну й маловідому в нас хворобу.
Згадав я про неї, звичайно, не випадково. Справа в тому, що й у мешканців океанів бувають приступи, схожі своїм зовнішнім виявом на амок. Але що це: хвороба чи нез’ясовний вибух люті, — науці, як і багато чого іншого з життя океану, поки що невідомо.
Цілком точно встановлено, що такі незрозумілі приступи бувають у меч-риби. Ця велика, нерідко до п’яти метрів завдовжки, риба, озброєна довгим, гострим і надзвичайно міцним “мечем”, раптом починає поводитись якось дивно: перестає полювати і, розвиваючи швидкість до дев’яноста кілометрів на годину (це швидкість торпедного катера!), мчить по поверхні океану. Подібно до людини, враженої амоком, меч-риба нападає на все, що зустрічається на її шляху — хай це буде акула, кит, шлюпка, рибальський баркас чи навіть корабель, з яким їй в-очевидячки не справитися. Зустрівши беззахисного кита, ця риба з розгону встромляє у велетенську тушу свій меч і часом пливе далі, а іноді, хоч сама вона й не їсть китового м’яса, осатаніло орудує мечем, аж доки жертва спливе кров’ю й здохне. Хижак без великих зусиль пробиває дно дерев’яної шлюпки чи навіть відразу обидва борти навиліт і при цьому калічить рибалок. Без вагання кидається меч-риба також на кораблі, причому нерідко так глибоко вганяє меч у корпус корабля, що потім не може його витягнути й обламує. Якось меч-риба напала на англійське китобійне судно. Коли воно повернулось на батьківщину й стало в док на ремонт, виявилося, що меч-риба завдала удару такої сили, що пробила двосантиметрову мідну обшивку, семи сантиметрову дошку під нею, дубову балку в тридцять сантиметрів завтовшки й днище діжки з ворванню!
Незабаром ми переконалися, що приступи нез’ясовної, подібної до амоку, люті властиві не тільки меч—рибі.
Ми вже збиралися залишити гостинний атол Тікахау, коли зовсім несподівано радист “Чайки” прийняв сигнал біди із шхуни “Діана”, яка поверталась на Таїті з вантажем копри. Ця підсушена на сонці м’якоть кокосових горіхів є для більшості маленьких тихоокеанських острівців єдиним предметом вивозу. На атолі Тікахау тубільці теж заготовляли копру, і ця обставина трохи псувала наше, взагалі чудове, враження від коралових островів, і, зокрема, від атола Тікахау. Справа в тому, що, пров’ялюючись на сонці, копра трохи підгниває й від неї йде солодкуватий запах, який іноді відчуваєш навіть в океані ще задовго перед тим, як із води вирине низький кораловий острівець; до того ж, над копрою завжди носиться сила-силенна жирних мух, що також не прикрашає острів.
Однак для полінезійців копра має безумовне економічне значення, хоча скупники копри жорстоко обдурюють їх. Раз чи двічі на рік скупники відвідують коралові острівці й забирають копру, приготовлену до їх приїзду. На спеціальних заводах із копри одержують кокосову олію.
Прийнявши сигнал біди з “Діани”, ми, звичайно, не стали моралізувати з приводу взаємовідносин між купцями й тубільцями: в океані гинули люди, і треба було негайно вирушати їм на допомогу. “Чайка” розвинула граничну швидкість, і атол Тікахау незабаром зник з очей. Десь опівдні в сильний морський бінокль ми побачили спочатку щогли, а потім і кістяк невеликої шхуни, значно меншої за нашу “Чайку”. Мабуть, “Діана” наскочила на риф, хоча на навігаційну карту цього району підводні рифи нанесені не були.
За один кабельтов від “Діани” “Чайка” лягла в дрейф і поступово зблизилася з пошкодженою шхуною. Ми гадали, що потерпілі негайно завезуть до нас на шхуну буксирний трос, але темношкірі матроси тільки енергійно розмахували руками, щось намагаючись нам пояснити, а шлюпки не висилали. Нарешті, капітан “Діани” англійською мовою прокричав у рупор, що веслових суден на шхуні немає.
Ми були трохи здивовані цим, однак зараз же спустили свою шлюпку й за якісь три хвилини зійшли по трапу на “Діану”. Нас зустрів капітан і власник шхуни — рудуватий англієць Джонсон, який кинувся тиснути нам руки й дякувати за згоду подати йому допомогу. Джонсон був явно наляканий і розгублений. Як не дивно, але й звичні до всього матроси-таїтяни теж мали такий вигляд, ніби щойно пережили смертельну небезпеку. Навряд щоб їх так налякав риф, на який вони наскочили.