Єршов зрадів компанії Дімки: можна було хоч трохи розважити душу.
— Ну, чого завітали, Дімич? — мляво запитав він Дімку, до якого завжди в хвилину меланхолії звертався на «ви».
Дімка хоч і не розумів людської мови, зате чудово розбирався в інтонаціях голосу. З журливого мурликання, яким він відповів на питання хазяїна, було видно, що він цілком поділяє його похмурі думки.
— А що, коли нам, друже, подати рапорт про перевод на іншу роботу або, ще краще, в інше місто?
Здавалось, що Дімка нічого не має проти цього.
— Досить нам, чорт візьми, тут пліснявіти!.. Як ви на це дивитеся?
Думка Дімки залишилася нез'ясованою, бо хазяїн несподівано зсадив його на підлогу і, накинувши на плечі кітель, пішов відчиняти вхідні двері — зовні хтось дуже рішуче натискував кнопку електричного дзвінка.
Відчинивши двері, Єршов розгубився — перед ним стояв Саблін.
— Товариш генерал! — здивовано вигукнув Єршов, квапливо поправляючи кітель, що сповзав з одного плеча.
— Як бачите… Але що ж ви, дорогий мій, до телефону не підходите? Дзвоню вам, а ви, мабуть, спите собі? Чи телефон зіпсувався?
— Так, пустує чогось, — зніяковіло промовив Єршов, пропускаючи Сабліна вперед.
Генерал жив у цьому ж домі, що й майор — на кілька поверхів нижче. Іноді він запрошував Єршова до себе або заходив до нього поговорити про справи чи просто зіграти в шахи.
— Ви що ж, тільки вдвох з Дімкою дома? — запитав він, входячи до кімнати і сідаючи на диван поруч з котом, який кокетливо вигнув спину і привітно підняв хвіст. — Ганни Петрівни немає?
— До сестри поїхала.
— Ну що ж, тоді нам ніхто тут не заважатиме поговорити про одну дуже важливу справу. Сідайте, Андрію Миколайовичу, і слухайте уважно.
Напередодні від'їзду
Днів зо три пішло у Єршова на старанну підготовку до виконання завдання генерала Сабліна. Він вивчав секретні коди Мухтарова й Жанбаєва і тренувався швидко ними користуватися. Провів декілька практичних занять з радіотехніки з інженерами і радіомайстрами-спеціалістами по монтажу і ремонту радіоапаратури, досконало вивчив рацію Мухтарова.
На четвертий день, прийшовши до генерала Сабліна, Єршов доповів йому, що він цілком готовий до виконання завдання.
— Не буду вас екзаменувати, Андрію Миколайовичу, — сказав генерал, із задоволенням розглядаючи ставну фігуру майора. — Ви людина бувала. Повинен вас попередити однак, що противник дуже обережний, а отже, досвідчений. Ідуть про нього чутки, як про невловного. Дали і прізвисько відповідно до цього — «Привид». Ми вже зробили запит на адресу, знайдену в Мухтарова, і нам відповіли, що в Аксакальську справді тимчасово прописаний кандидат історичних наук Каниш Жанбаєв, але що його нікому з працівників МВС поки що не вдалося побачити. Щоб вони там не сполохали цього Привида, я дав вказівку: нічого поки що проти нього не вживати і не проявляти до нього надмірної цікавості. Ви приїдете — самі в усьому розберетесь. Зв'язок з нами триматимете через лейтенанта Малиновкіна, якого до вас прикомандирують. Все ясно?
— Все, товаришу генерал.
Ще раз оглянувши Єршова з усіх боків, Саблін зупинив свій погляд на вусах майора і спитав, усміхаючись:
— А чи не шкода буде з вусами розпрощатися?
— А може, й не варто з ними розставатися? — серйозно запитав Єршов, звичним рухом руки поправляючи вуса. — Підстрижу їх тільки на східний манір.
Саблін задумався.
— Ну що ж, мабуть, це непогано буде, — промовив він нарешті, уявляючи собі, який матиме вигляд Єршов у шовковій сорочці, із строкатою тюбетейкою на голові, і весело додав: — З Алімовим з цього приводу порадьтесь. Тюбетейку ще можете надіти, але більше нічого східного, а то дуже маскарадно вийде. Поїдете завтра вранці, а поки що відпочивайте і звикайте до свого нового прізвища. Із завтрашнього дня ви вже Мухтаров.
Єршов повертався від Сабліна у піднесеному настрої і був по-справжньому щасливий. Біля Кіровських воріт можна було б сісти в трамвай або автобус, але він вирішив перед подорожжю востаннє пройтись пішки по рідному місту — завтра рано-вранці поїзд з Казанського вокзалу мав завезти його далеко на Схід, у Середню Азію.
Він ішов повільно, розглядаючи прохожих, і йому здавалося, що люди, які зустрічалися по дорозі, дивляться на нього якось особливо пильно. І він не без гордощів думав про те, що, може, і життя і безпека всіх цих людей залежатиме в якійсь мірі від того, як він впорається з тим великим і важким, завданням, яке йому доручили.