На березі мені звеліли витягнути руки по швах, і найкремезніший хлопець узяв з піску два рулони сріблястого скотчу. Я стояв, як солдат на варті, а мене обмотали від плечей до зап’ясть, наче мумію. Потім мене пхнули; пісок пом’якшив падіння, але головою я все ж таки вдарився. Двоє хлопців тримали мої ноги разом, а третій — Кевін, як я зрозумів,— так наблизив до мене своє вилицювате обличчя з масивним підборіддям, аж я відчув поколювання його твердого від гелю волосся, і сказав:
— Це тобі за Полковника. Не слід було зв’язуватися з цим виродком.
Потім вони обмотали скотчем мені ноги — від гомілок до самих стегон. Я став схожий на срібну мумію. Я попросив:
— Хлопці, будь ласка, не треба,— і мені тут-таки заклеїли рота. А потім узяли й потягли до води.
Тону. Тону, але замість панікувати, я раптом розумію, що «Хлопці, будь ласка, не треба» — це негодящі передсмертні слова. А потім спрацювала чарівна людська властивість — здатність тіла триматися на воді,— і я відчув, що спливаю на поверхню, тож я взявся звиватися і крутитися щосили, і коли тепле нічне повітря ринуло в ніс, я вдихнув. Я не помер і не помру.
«Ну,— подумав я,— все не так уже й погано».
Хоча досі залишалася проблемка — треба було якось вибратися на берег до сходу сонця. В першу чергу слід було визначити своє положення щодо берегової лінії. Але якщо я повертав голову занадто сильно, починало обертатися все тіло, а в переліку неприємних смертей варіант «долілиць у мокрих білих боксерках» стояв на одному з перших місць. Тож натомість я захилив голову, аж очі мало не опинилися під водою, й упевнився, що берег — за якісь десять футів од мене — рівно в мене за головою. Я поплив, мов безрука срібляста русалка, вихляючи стегнами, аж відчув дупою мулисте дно озера. Тоді я розвернувся і, рухаючи стегнами, тричі перевернувся і викотився на берег просто до поганенького зеленого рушника. Мені рушника лишили. Яка дбайливість!
Скотч намок, клей трохи змився і вже липнув до шкіри не так сильно, але місцями було намотано по три рази, тож усе одно довелося борсатися, наче викинута з води рибина. Нарешті мені вдалося попри груди вивільнити ліву руку і зірвати скотч.
Я загорнувся в брудний від піску рушник. Повертатися в кімнату до Полковника мені не хотілося — я ж не знав, що ще задумав Кевін. Може, мене там чекають, і, коли я прийду, мені буде непереливки по-справжньому; може, мені слід продемонструвати їм: «О’кей, я все зрозумів. Нас просто оселили разом, він мені не друг». Та й у будь-якому разі, тоді я особливо дружніх почуттів до Полковника не мав. «Веселих вам розваг»,— сказав він. Ага, подумав я, розважився на славу.
І я пішов у кімнату до Аляски. Котра була година, я не знав, але зауважив під дверима смужку тьмяного світла. Я тихенько постукав.
— Так,— відгукнулася Аляска, і я увійшов, мокрий, у піску, загорнутий у рушник і в мокрих боксерках. Певна річ, мало кому хочеться постати в такому вигляді перед найкрутішою дівчиною у вашому житті, але я подумав, що вона зможе мені пояснити, що це було.
Аляска відклала книжку і підвелася з ліжка, загорнувши плечі у простирадло. На мить у неї на обличчі майнуло співчуття. Це була та сама дівчина, з якою я познайомився вчора, яка назвала мене симпатичним, у якій кипіли енергія, і легковажність, і розум. А потім вона зареготалася:
— Купатися ходив, я так розумію?
Вимовила вона це з таким буденним єхидством, що я збагнув: про цю подію знали всі, й подумав: чому вся школа змовилася втопити Майлза Голтера? Але Аляска теж добре ставиться до Полковника, тож я дивився на неї порожніми очима, навіть не знаючи, що спитати.
— Та годі тобі,— сказала вона.— Ну ж бо. Знаєш що? У більшості людей реальні проблеми. У мене, наприклад, реальні проблеми. А матінка тепер далеко, тож годі скиглити, ти вже дорослий.