Щороку одинадцятий і дванадцятий класи щось витинали, зазвичай приколи були незграбні, як-от феєрверки на газоні у дворі гуртожитків о п’ятій ранку в неділю.
— Передприкол завжди буває? — запитав я.
— Звісно, ні, дурню,— обурився Полковник.— Якби завжди бував передприкол, Орел і чекав би на два приколи. Востаннє таке було... м-м-м... А, правильно: у 1987. Під час передприколу вимкнули світло на території школи, а під час справжнього приколу — запустили в тепловентиляцію кабінетів п’ятсот живих коників. Сюркотання і досі буває чутно.
— У тебе просто неймовірна пам’ять,— похвалив я.
— Ви, хлопці, немов старе подружжя,— посміхнулася Аляска.— Аж моторошно.
— Це ти ще й половини не знаєш,— відказав Полковник.— Бачила б ти, як цей хлопчина вночі до мене в ліжко лізе.
— Агов!
— Повернімося до справи! — урвала Аляска.— Передприкол. Треба робити в ці вихідні, бо молодик. Ночувати будемо в сіннику. Ми з тобою, Полковник, Такумі, а також — спеціальний подарунок для тебе, Пампушечку,— Лара Бутерська.
— Ота Лара Бутерська, яку я обригав?
— Вона просто скромна. Ти їй і досі подобаєшся,— Аляска засміялася.— Ти, коли блював, був такий... уразливий.
— Пругкі цицьки,— згадав Полковник.— А Такумі ти береш для мене?
— Тобі слід побути самотнім.
— Щира правда,— погодився він.
— Пограй у відеоігри ще кілька місяців. Розвинена зорово-моторна координація стане тобі в пригоді, коли дійдеш з дівчатами до третьої стадії.
— Боже, востаннє про ці стадії я чув так давно вже, що й забув, що таке третя стадія,— відказав Полковник.— Я б на це просто очі закотив, але не можу відірвати погляд від екрана.
— Поцілуватися, пообійматися, помацати, покохатися. Ти немовби третій клас перескочив,— сказала Аляска.
— Взагалі-то я і справді третій клас перескочив,— озвався Полковник.
— Отже,— втрутився я,— що в нас за передприкол?
— Ми з Полковником усе продумаємо. Тебе підставляти немає потреби — поки що.
— А... О’кей. Піду тоді покурю.
І я вийшов. Аляска, звісно, вже не вперше залишала мене осторонь, але оскільки ми так зблизилися після Дня подяки, мені здавалося безглуздим, що вона планує все тільки з Полковником, без мене. Чию футболку вона сльозами намочила? Мою. Хто слухав її читання Воннегута? Я. Хто купився на найгірший на світі жарт про «тук-тук»? Я. Підійшовши до кіоску через дорогу від школи, я закурив. У Флориді зі мною такого не бувало, вперше мене хвилювали оті справжні-тривоги-старшокласників — хто кому подобається більше,— і я себе ненавидів за те, що дозволив собі до такого опуститися. «Необов’язково до неї так прив’язуватися,— казав собі я.— В сраку її».
за чотири дні до
олковник і слова не казав мені про той передприкол, я знав тільки назву — «Ніч у сіннику», а ще — що речей треба спакувати на два дні.
Понеділок, вівторок і середа були для мене тортурами. Полковник повсякчас був з Аляскою, а мене вони не запрошували. Тож я забагато часу приділяв підготовці до іспитів, що неабияк вплинуло на мої результати. Я навіть курсову з релігієзнавства нарешті закінчив.
Відповідь на головне питання у мене вийшла досить прямолінійна. Більшість християн і мусульман вірять у рай і пекло, хоча в обох релігіях існує незгода щодо того, які саме вчинки до якого загробного життя призводять. У буддистів усе складніше — це пов’язано з буддистським вченням «анатта», яке загалом полягає в тому, що людина не має вічної душі. Натомість люди мають енергію, і ця енергія перехідна — переходить з одного тіла в інше, нескінченно реінкарнуючись, аж сягне просвітлення.
Висновки писати я ніколи не любив — ти просто повторюєш те, що вже написав, додаючи фрази на кшталт «Підсумовуючи» і «На закінчення». Я цього не робив, а натомість написав про те, чому мені це питання здається важливим. Людям, думав я, потрібна визначеність, їм нестерпна ідея, що по смерті нас чекає величезне чорне ніщо, з тим, що їхні кохані припинять існувати, вони не можуть навіть уявити, що й самі колись припинять існувати. І врешті я дійшов висновку, що люди вірять у загробне життя, бо без цієї віри жити нестерпно.
за три дні до
п’ятницю, після напрочуд успішно складеного іспиту з математики, яким закінчилися моя перша сесія у «Калвер-Кріку», я спакував у наплічник одяг («Обирай нью-йоркський тренд,— радив Полковник.— Обирай чорне. Обирай розсудливо. Щоб було зручно, але тепло») і спальник, ми зайшли по Такумі в його кімнату і попрямували до будинку Орла. Одягнений Орел був як завжди, і мені подумалося, що у нього в шафі, мабуть, висить тридцять однакових білих сорочок і чорних краваток. Він, напевно, щоранку підходить до неї, оцінює свій гардероб і думає: «Гм... гм... може, білу сорочку з чорною краваткою?» Дружина йому не завадила б.