Одна хвилина. Я опустився навколішки, підпалив ґніт, побіг. Бах!
Потім ми звернули на північ, гадаючи, що вже минули озеро. Це було ключовим моментом плану. Що далі ми тікаємо, залишаючись при цьому на території школи, то далі побіжить і Орел. Що далі він побіжить, то далі опиниться від навчального корпусу, де чаклували Полковник з Аляскою. Потім ми планували зробити невелике коло неподалік навчального корпусу, а відтак повернути на схід до струмка, дійти до мосту над яскинею, а там знову вийти на дорогу і переможно повернулися до сінника.
Але ось у чому справа: ми трохи збилися з дороги. Озеро ми ще не минули — перед нами лежало поле, після якого тільки й буде озеро. Ми були ще занадто близько до навчального корпусу, бігти залишалося тільки вперед, я подивився на Такумі, який біг поруч, нога в ногу, і він просто звелів:
— Кидай.
Я опустився навколішки, підпалив ґніт, і ми помчали далі. Ми саме перетинали галявину, тож якщо Орел просто позаду, він нас побачить. Ми дісталися південного краю озера і помчали уздовж берега. Озеро було не таке й велике — зо чверть милі завдовжки, тож бігти залишалося небагато, коли я дещо побачив.
Лебідь.
Він плив до нас, як одержимий. Люто ляскаючи крилами, він випірнув на берег просто перед нами, видаючи ні з чим не порівнянний дикий звук: наймерзенніші ноти з передсмертного крику кролика плюс наймерзенніші ноти з дитячого плачу,— але іншого шляху не було, тож ми помчали далі. На бігу я втелющився в лебедя, а він дзьобнув мене в дупу. За деякий час я почав помітно кульгати, бо дупа у мене буквально горіла, і я думав: «Чого слина у цього лебедя так пече?»
Двадцять третя зв’язка петард теж не вибухнула, але ми втратили цілу хвилину. Але я потребував цієї хвилини. Я вмирав від утоми. Печіння в лівій сідниці перейшло в біль, що посилювався, коли я наступав на ліву ногу, тому я біг, як поранена газель, яка рятується від лев’ячого прайду. Що вже й казати, швидкість нашого пересування значно знизилася. Відтоді як ми дісталися тамтого боку озера, Орла ми не чули, але я сумнівався, що він облишив погоню. Він намагається приспати нашу пильність, але у нього нічого не вийде. Сьогодні ми непереможні.
Цілком знесилені, ми зупинилися: у нас залишилося ще три зв’язки, і ми сподівалися, що Полковнику вистачить часу. Потім ми побігли далі й незабаром дісталися берега струмка. Навколо було так темно і тихо, що здавалося — тоненький струмок аж реве, але я і далі чув наше сапання навіть по тому, як ми повалилися на мокру глину й рінь біля води. Тільки зупинившись, я подивився на Такумі. Він розкинув руки і ноги, лисяча голова стирчала над лівим вухом. Поглянувши на власні долоні, я побачив, що з деяких саден навіть кров цебенить. Я згадав, що впав у кущ шипшини, але болю не відчував.
Такумі заходився витягувати колючки з ноги.
— Лисеня втомилося,— повідомив він і засміявся.
— А мене лебідь за дупу хапнув,— відказав я.
— Я бачив,— Такумі посміхнувся.— Кривавиться?
Я пхнув руку в штани, щоб перевірити. Крові не було, тож я вирішив відсвяткувати це цигаркою.
— Місія виконана,— мовив я.
— Пампушечку, друже ми не-в-біса-зламні!
Ми не розуміли, де саме перебуваємо, адже струмок петляв по всій території школи, тому ми хвилин десять йшли берегом, розраховуючи, що йдемо вполовину повільніше, ніж бігли, а потім повернули ліворуч.
— Думаєш, ліворуч? — запитав Такумі.
— Я заблукав,— зізнався я.
— Лисеня показує ліворуч. Отож, ліворуч.
І звісно ж, лисеня привело нас до сінника.
— З вами все гаразд! — вигукнула Лара, коли ми підійшли.— Я хвилювалася. Я бачила, як Орел з хати ви-илетів. У піжамі. Він був страшенно злий.
— Ну,— відказав я,— якщо він уже тоді був злий, не хотів би я побачити його зараз.
— А чому ви так довго? — поцікавилася вона.
— Ми поверталися манівцями,— мовив Такумі.— А крім цього, Пампушечок ходить тепер як стара бабця з гемороєм, бо його лебідь у дупу дзьобнув. А Аляска з Полковником де?
— Не знаю,— відповіла Лара, і тут оддалік почулися кроки, бурмотіння, тріск гілля. Такумі миттю схопив спальники і сховав їх за паками сіна. Потім ми втрьох вибігли з чорного ходу і залягли у високій траві. «Він нас вистежив,— подумав я.— Ми все спаскудили».